Ярмарок суєти

Ну що ж,— мовив старий джентльмен, обертаючи в руці візитну картку своєї дружини,— виходить, ви за­повзялися стати світською дамою. Не даєте мені, старому, спокою, щоб я вводив вас у світ. Однаково ви там не втри­маєтесь, дурненька, бо не маєте грошей.

Ви знайдете нам якомога швидше місце,— вставила Бекі.

Ви не маєте грошей, а хочете змагатися з тими, хто їх має. Ви, нещасна череп’яна мисочка, хочете плисти річ­кою разом з великими мідними казанами. Всі жінки одна­кові: всі хочуть того, чого не варто мати... Така вже їхня-натура! Вчора я обідав у короля, і на стіл подали бара­нину з ріпою. Обід з городини дуже часто буває смачні­ший за найкращу воловину. Ви хочете потрапити в Гонт-гаус. Ви не дасте спокою старому, поки туди не потрапите. А там і наполовину не так затишно, як тут. Ви будете нудитися. Я там завжди нуджуся. Моя дружина весела, як леді Макбет, а невістки ласкаві, як Регана й Гонерілья. Я не зважуюсь спати в так званій моїй спальні: ліжко там схоже на балдахін у соборі святого Петра, а картини лякають мене. Я маю у себе в туалетній кімнаті невеличке мідне ліжко з волосяним матрацом, наче в анахорета. Я анахорет. Хай буде так! Ви отримаєте запрошення на обід наступного тижня. Але gare aux femmes! / Стережіться жінок! (Франц.)/ Тримай­теся! Ох, як жінки дошкулятимуть вам!-Це була дуже довга промова для небалакучого лорда, і він не вперше вже напучував Ребеку.

Брігс підвела голову від робочого столика, за яким вона сиділа в сусідній кімнаті, й глибоко зітхнула, почувши, як маркіз легковажно говорить про її стать.

Якщо ви не проженете цю гидотну вівчарку, я її сам отрую,— мовив лорд Стайн, люто позираючи через плече в бік старої панни.

Я завжди годую собаку з власної тарілки,— пустот­ливо засміялася Ребека.

Трохи натішившись невдоволенням лорда, який ненави­дів сердешну Брігс за те, що вона порушувала його tête-à-tête з чарівною дружиною полковника, місіс Родон врешті зглянулася на свого шанувальника. Вона покликала ком­паньйонку і, похваливши погоду, попросила її погуляти з хлопчиком.

Я не можу прогнати її,— помовчавши, сказала Бекі дуже сумним голосом. Очі її наповнились слізьми, і вона відвернулася.

Певне, заборгували їй платню? — запитав пер.

Ще гірше,— відповіла Бекі, понуривши голову.— Я її обібрала.

Обібрали? То чому ж ви її не виженете? — запитав лорд.

Чоловіки б вигнали,— гірко сказала Бекі.— Але жін­ки не такі жорстокі. Торік, коли ми витратили всі гроші, вона віддала нам свої заощадження. Тепер вона від нас не піде, поки ми самі зовсім не збанкрутуємо або поки я не заплачу їй усе до останнього фартінга.

Скільки не ви в біса їй винні? — сердито запитав Пері. Бекі, взявши до уваги його велике багатство, назвала-суму, майже вдвічі більшу за ту, що була винна Брігс. У відповідь лорд Стайн тільки люто вилаявся, тому Ребека ще нижче опустила голову й гірко заплакала.

Я не винна. Я не мала іншої ради. Я боюся сказати чоловікові. Він уб’є мене, коли дізнається, що я наробила. Я нікому не признавалася, крім вас... ви змусили мене. Ох, що мені робити, лорде Стайне? Я така нещасна!-Лорд Стайн довго не відповідав їй, тільки тарабанив пальцями по столу й кусав нігті. Потім швидко насунув капелюха на голову й вибіг з кімнати.

Ребека не міняла своєї сумної пози, поки внизу грюк­нули двері й заторохкотіла, від’їжджаючи, карета. Тоді вона підвелася, і в її зелених очах з’явився дивний ви­раз — злісний і переможний. Сівши до якоїсь роботи, вона раз чи двічі починала сміятися, потім підійшла до фор­тепіано, і з-під її рук полилась така весела імпровізація, що перехожі зупинялися під вікном послухати її блис­кучу гру.

Того вечора маленькій жінці принесли з Гонт-гауса два листи. В одному було запрошення на обід від лорда й леді Стайн у найближчу п’ятницю, а в другому — аркушик сірого паперу з підписом лорда Стайна на ім’я Джонса, Брауна й Робінсона з Ломбард-стріт.

Уночі Родон кілька разів чув, як Ребека починала смія­тися:

її,, мовляв, тішить, що вона побуває в Гонт-гаусі й зустрінеться з тамтешніми дамами. Та насправді вона думала про багато інших речей. Чи заплатити Брігс і від­пустити її? Чи, може, здивувати Реглса й віддати йому весь борг? Лежачи в постелі, вона перебирала всі ці дум­ки, а вранці, коли Родон, як звичайно, подався до клубу, місіс Кроулі (в скромненькій сукні й затулена серпанком) поїхала в найманій кареті до міста і, зупинившись біля банку Джонса й Робінсона, показала касирові документ. Той спитав її, якими купюрами вона бажає отримати гроші. Ребека скромно відповіла, що хотіла б, аби їй ви­дали сто п’ятдесят фунтів дрібнішими асигнаціями, а реш­ту однією банкнотою.

Потім, ідучи вулицею повз собор святого Павла, вона завернула до крамниці й купила для Брігс гарну чорну шовкову сукню, яку з поцілунками та ласкавими словами й подарувала простодушній старій панні.

Тоді подалася до містера Реглса, люб’язно розпитала його про дітей і дала йому п’ятдесят фунтів у рахунок боргу. Звідти вона пішла до власника стайні, в якого наймала карети, й винагородила його такою самою сумою.