Ярмарок суєти

Обох аташе посольства, мосьє де Трюфіньї (з роду Перігорів) і Шампіньяка, скорили чари прекрасної полков­ниці, і обидва, за звичаєм своєї нації (бо хто коли бачив француза, що, повернувшись з Англії, не залишив би там з півдесятка зруйнованих подружжів і не привіз у своєму гаманці стільки ж знівечених сердець?),— обидва вони, кажу, хвалилися, що були au mieux / В найкращих стосунках (франц./ ) з вродливою мадам Родон.

Але навряд чи то була правда. Шампіньяк страшенно полюбляв карти й цілі вечори просиджував з полковником за гральним столом, а щодо Трюфіньї, то всі добре знали, як він боїться з’явитися в «Мандрівниках», бо заборгував там служникам, і коли б той достойний молодик не мав дармового столу в посольстві, на нього б чекала голодна смерть. Тому, кажу, навряд чи Бекі вшановувала особли­вою увагою котрогось із цих джентльменів. Вони були в неї на побігеньках, купували їй рукавички й квітки, зала­зили в борги за ложі в опері та робили безліч інших по­слуг. По-англійському вони розмовляли з чарівною про­стотою, і Бекі, на втіху собі й лордові Ставну, передраж­нювала того чи того просто в вічі й поважно хвалила їхні успіхи в англійській мові, чим неабияк розважала свого уїдливого заступника. Трюфіньї, щоб піддобритися до повірниці Бекі, нашої знайомої Брігс, подарував їй шаль і попросив передати листа, якого простодушна, стара панна і вручила при всіх тій, кому він був адресова­ний; той твір смішив кожного, хто його читав. Читав його лорд Стайн, читали всі, крім чесного Родона, якому не обов’язково було знати все, що відбувалося в мейфейрському будиночку.

Бекі невдовзі почала там приймати не тільки «найкра­щих чужоземців» (фраза з нашого благородного, чарівно­го світського жаргону), але й багатьох найкращих пред­ставників англійського суспільства. Я маю на увазі не найдоброчесніших, і навіть не найнедоброчесніших, не най­розумніших, чи найдурніших, не найбагатших чи найродовитіших, а просто «найкращих»,— одне слово, людей, про яких не може бути поганої думки, таких, як вельможна леді Фіц-Вілліс, свята жінка, патронеса Олмека, вельможна леді Нудотлі, вельможна леді Грізель Макбет (у дівоцтві Дж.

Глаурі, дочка старого Грея Глаурі) та інші. Коли графиня Фіц-Вілліс (її милість належить до родини з Кіігг-стріт,— дивись словник Дебрета й Берка) запрошує ко­гось до себе, він чи вона вже в безпеці. Про них уже не можна бути поганої думки. Не тому, що міледі Фіц-Вілліс краща за будь-кого іншого; навпаки, це зів’яла п’ятдесяти-семирічна особа, не вродлива, не багата й не цікава, але всі визнають, що вона належить до категорії «найкращих». А отже, й ті, хто в неї буває, теж «найкращі». І, мабуть, через давню неприязнь до леді Стайн (бо її милість, ще бувши юною Джорджіною Фредерікою, дочкою улюблен­ця принца Уельського графа Роміпунша, сама мріяла стати леді Стайн) ця велична, славетна проводирка світського товариства зводила визнати місіс Кроулі. Вона зробила перед нею вишуканий реверанс на тих зборах, де голову­вала, і не тільки заохочувала свого сина сера Кітса (його милість отримав посаду з допомогою лорда Стайна) відві­дувати будинок місіс Кроулі, а й запросила її до себе і під час обіду перед усіма двічі дуже прихильно озвалася до неї. Того ж таки вечора про це вже знав весь Лондон. Люди, що зневажливо відгукувалися про місіс Кроулі, за­мовкли. Дотепний Уенгем, адвокат і права рука лорда Стайна, вихваляв її скрізь, де бував; багато хто з тих, що досі вагалися, негайно стали її шанувальниками; непоказ­ний Том Тодд, що раніше радив лордові Саутдауну не ходити до жінки з такою сумнівною репутацією, тепер дома­гався, щоб його відрекомендували їй. Одне слово, її при­йняли в коло «найкращих» людей. Ох, любі мої читачі й братове, не кваптеся заздрити сердешній Бекі; кажуть, що така слава недовговічна. Весь час доходять чутки, що навіть у найвибраніших колах люди не щасливіші за вбо­гих волоцюг, яким немає туди стежки, і Бекі, яка про­никла в саме серце світського товариства і бачила на власні очі великого Георга IV, визнала потім, що й там теж була суєта.

Нам доводиться стисло розповідати про цей відтинок її кар’єри. Так само, як я не можу описувати франкмасон­ських таємниць, хоч здогадуюся, що то нісенітниці, так і невтаємничена людина не може змальовувати великий світ, тому краще хай тримає свою думку про себе, хоч би яка вона була.