Ярмарок суєти

Поки вони радилися, Родон послав капітанового служ­ника на Керзон-стріт з наказом своїй челяді, щоб та пере­дала ним валізу з одягом, бо полковникові він був дуже потрібний. А тим часом Родон та його секундант з допомо­гою словника Джонсона, що вельми став їм у пригоді, на превелику силу склали листа, якого Макмердо повинен був послати лордові Стайну. Капітан Макмердо має честь за­свідчити лордові Стайну свою повагу від імені полковника Кроулі й доводить до його відома, що полковник уповнова­жив його підготувати все необхідне для зустрічі, якої, він не сумнівається, вимагатиме його милість і яку обста­вини сьогоднішнього ранку роблять неминучою. Капітан Макмердо якнайшанобливіше просив лорда Стайна назва­ти з свого боку якогось приятеля, що з ним він (капітан М.) міг би зв’язатися, і висловлював бажання, щоб зустріч, по можливості, довго не відкладалася.

У дописці капітан повідомив, що йому доручено банк­ноту на велику суму, яку полковник Кроулі має підстави вважати власністю маркіза Стайна і яку за дорученням полковника він хотів би передати її власникові.

На той час, як лист був готовий, повернувся зі свого відрядження до полковника Кроулі на Керзон-стріт капі­танів служник, але без саквояжа й валізки, по які його послано, дуже розгублений і збентежений.

Там нічого не хочуть дати,— сказав він.— У домі роз­гардіяш, усе перевернуте догори ногами. З’явився власник будинку а наклав на все лапу. Челядь пиячить у вітальні, І каже... кате, що ви втекли зі столовим сріблом, полков­нику,— додав він, помовчавши.— Одна покоївка вже вши­лася. А Сімпсон, ваш служник, п’яний як чіп, зчинив крик, каже, що не дасть нічого винести з будинку, поки не отри­має платні.

Розповідь про бунт у Мейфейрі здивувала обох офіцерів і трохи пожвавила їхню досі смутну розмову. Вони по­сміялися з невдачі, яка спіткала Родона.

Я радий, що хлопця немає вдома,— сказав Родон, кусаючи нігті.— Ти пам’ятаєш, Маку, як я приводив його до школи верхової їзди? Як він упевнено тримався на норовистому коні, правда ж?-Так, гарно тримався,— погодився добродушний ка­пітан.

А тим часом малий Родон сидів у каплиці «Білих чен­ців» серед п’ятдесяти таких самих, як він, хлопчаків і ду­мав не про відправу, а про те, що наступної суботи поїде додому і батько, мабуть, щось йому подарує, а може, навіть поведе до театру.

Він у мене молодець,— вів далі Родон, все ще ду­маючи про сина.— Ось що, Маку, часом станеться якесь-лихо... часом мене вколошкають... я хотів би, щоб... знаєш... щоб ти пішов до нього і сказав йому, що я його дуже-любив, і таке інше. А ще... тьху, хай йому... а ще, друже, віддай хлопцеві ці золоті запонки, більше я нічого не маю.

Він затулив обличчя брудними руками, і по них покоти­лися сльози, залишаючи по собі чисті смуги. Капітанові Макмердо також довелося стягти з голови шовковий ков­пак і витерти ним очі.

Піди вниз і замов нам щось на сніданок,— бадьорим голосом звернувся він до свого служника.— Що ти їсти­меш, Кроулі? Скажімо, нирки з гострою приправою і оселедця. А ще, Клею, знайди полковникові щось із мого-одягу. Ми з тобою завжди були майже однакової статури, Родоне, голубе мій, і жоден з нас не гарцюватиме вже на коні так легко, як ми гарцювали тоді, коли щойно вступили до полку.

На цьому слові Макмердо повернувся до стіни й знов узявся читати «Беллове життя», щоб не заважати полков­никові переодягтися, а коли той скінчив свій туалет, почав одягатися й сам.

Оскільки капітан Макмердо мав зустрітися з лордом, він вичепурився, як ніколи: нафарбував вуса так, що вони аж заблищали, надяг накрохмалену краватку й ошатний жилет буро-жовтого кольору. Молоді офіцери .в їдальні, куди полковник Кроулі прийшов раніше за свого приятеля, радісно привітали появу Макмердо й запитали його, чи він, бува, не зібрався йти сьогодні до вінця.

Розділ LV У ЯКОМУ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ ТА САМА ТЕМА-Бекі отямилась від заціпеніння й розгубленості, до якої нічні події довели її безстрашний дух, аж тоді, коли дзвони в каплиці на Керзон-стріт задзвонили на післяобідню від­праву, і, вставши з ліжка, заходилася смикати за свій дзвоник, викликаючи служницю-француженку, що зали­шила її кілька годин тому.

Місіс Родон Кроулі надаремно смикала за дзвоник, бо хоч востаннє вона так шарпнула його, що урвала шнурок, мадемуазель Фіфін не з’явилася — не з’явилася й тоді, коли розпатлана господиня гнівно вибігла на сходи зі шнур­ком у руках і почала голосно гукати її.

Річ у тім, що служниці давно вже не було в домі,— вона собі дозволила покинути його «по-французькому», як у пас кажуть. Позбиравши у вітальні коштовності, маде­муазель піднялася нагору до своїх апартаментів, спаку­вала й поперев’язувала свої валізки, збігала по візника, власноручно позносила вниз речі, навіть не покликавши на допомогу інших служників, які, певне, й відмовилися б, бо смертельно її ненавиділи, і, ні з ким не попрощавшись, залишила Керзон-стріт.