Ярмарок суєти

На її думку, гра в цьому затишному родинному куточку скінчилася. Фіфін утекла в бричці, як тікали за таких1 обставин і значніші її співвітчизники, та, бувши передбач­ливішою чи просто щасливішою за них, вона прихопила не тільки свої речі, а й дещо з речей господині (якщо зрештою про ту леді можна сказати, що їй належало тут якесь майно),— не тільки забрала згадувані вище коштов­ності й кілька суконь, які їй дуже подобались і на які вона давно вже кидала оком: разом з мадемуазель Фіфін з бу­динку на Керзон-стріт зникли чотири позолочених свіч­ники в стилі Людовіка XIV, шість позолочених альбомів і книжок мод, золота емальована табакерка, що колись належала мадам Дюбаррі, чудова чорнильничка й перламутровий бювар, якими користувалася Бекі, коли компонувала свої елегантні рожеві записочки, а крім того, все срібло зі столика, накритого для невеличкої festin , яку перебив Родон. Тарелі мадемуазель не взяла, мабуть, як надто незручні в дорозі; безперечно, з тієї самої при­чини вона лишила приладдя від каміна, дзеркала й неве­личке фортепіано з червоного дерева.

Згодом якась дама, дуже подібна до неї, тримала крам­ничку модних капелюшків на вулиці Ельдер у Парижі, де вона жила у великій пошані, користуючись протекцією лорда Стайна. Та особа завжди називала Англію найпідступнішою країною в світі й розповідала своїм юним уче­ницям, що вона була affreusement volée /Нещадно обкрадена (франц.)/ на тому острові. Мабуть, саме з співчуттям до нещастя, яке спіткало в Анг­лії мадам де Сент-Амарант, лорд Стайн виявляв до неї таку ласку.

Хай же вона розкошує й далі, як того заслу­жила,— на тих шляхах Ярмарку Суєти, де ходимо ми, вона вже не з’явиться.

Чуючи внизу розмову й метушню і обурюючись на зух­вальство челяді, що не відповідала на її дзвінок, місіс Кроулі накинула халат і велично спустилася до вітальні, звідки долинав той гомін.

Чорношкіра куховарка розсілася на чудовій, оббитій ситцем канапі поряд з місіс Реглс і пригощала її мараскі­ном. Паж з великими блискучими ґудзиками, що носив записочки Бекі й так весело вистрибував навколо її ма­ленької карети, тепер умочав пальці в крем і облизував їх, служник розмовляв з розгубленим, засмученим Реглсом, і хоч двері були відчинені й Бекі з відстані десь п’яти кроків кілька разів погукала челядь, ніхто її не попослухався.

Випийте чарчину, місіс Реглс, прошу вас,— казала саме куховарка, коли Бекі ввійшла до вітальні, метляючи білими полами халата.

Сімпсоне! Троттере! — люто закричала господиня.— Як ви смієте стовбичити тут, коли я вас кличу? Як ви смієте сидіти в моїй присутності? Де моя покоївка?-Паж, злякавшись, вийняв пальці з рота, але куховарка взяла чарку мараскіна, від якої відмовилась місіс Реглс, і, вихиливши її, зухвало глянула на Бекі поверх позоло­чених вінців. Видно, трунок додав відваги мерзенній бун­тівниці.

От і сидимо, бо канапа не ваша,— сказала вона.— Я сиджу на канапі місіс Реглс. Не вставайте, місіс Реглс, мем. Я сиджу на канапі містера і місіс Реглс, яку вони купили за свою кривавицю і дуже дорого заплатили. І якщо я сидітиму тут, поки не отримаю своєї платні, то мені, певне, доведеться довго просидіти, місіс Реглс, і я таки сидітиму, ха-ха-ха! З цими словами вона налила другу чарку лікеру й знов . випила, лице огидніше й глузливіше скривившись.

— Троттере! Сімпсоне! Виженіть геть цю п’яну мерзот­ницю! — верескнула місіс Кроулі.

Аякже,— відповів служник.— Женіть її самі. Дайте нам нашу платню, а тоді женіть її; і мене так само. Ми враз ушиємося.

Ви що, зійшлися сюди, щоб мене ображати? — роз­лючено крикнула Бекі.— Ось повернеться додому полков­ник Кроулі, і я...

У відповідь на ці слова челядь брутально зареготала. Тільки Реглс не приєднався до того реготу,— він і далі був мовчазний і вкрай зажурений.

Він не повернеться,— сказав Троттер.— Він присилав по свої речі, а я не дозволив нічого взяти, хоч містер-Реглс віддавав їх. Та й полковник, він, мабуть, такий са­мий, як я. Він дременув, і ви, певне, теж чкурнете за ним. Ви обоє шахраї, та й годі. Не гавкайте на мене! Я такого не потерплю. Давайте нам нашу платню, кажу вам! Да­вайте платню! З того, як містер Троттер почервонів і як він заникувався, видно було, що на нього також подіяло вино.

Містере Реглсе,— роздратовано сказала Ребека,— невже ви дозволите цьому п’яниці ображати мене?-Цить, Троттере, годі тобі галасувати,— мовив паж Сімпсон. Йому стало шкода господині, що опинилася в та­кому скрутному становищі, і він стримав служника, коли той хотів відплатити за епітет «п’яниця».

О мем,— сказав Реглс.— Я ніколи не думав, що до­живу до такого дня! Я знав родину Кроулі, відколи пам’я­таю себе. Я був тридцять років дворецьким у міс Кроулі, мені і в голову не клалося, що хтось із її родини доведе мене до банкрутства... так, до банкрутства,— мовив бідо­лаха, мало не плачучи.— Ви маєте намір мені заплатити чи ні? Ви прожили в цьому будинку чотири роки. Ви користувалися моїми речами, посудом і білизною. Ви завинили мені за молоко й масло двісті фунтів. Та ще й завжди вимагали свіжих яєць на яєчню і вершків для со­баки.