Ярмарок суєти

Емілія цілий вечір була дуже весела, жвава й усміхне­на; вона виконувала свої обов’язки господині, як йому здавалося, з незвичайною грацією і благородством.

Доббін весь час дивився на неї, коли вони сиділи в присмерку. Скільки часу він мріяв про таку хвилину, думаючи про Емілію далеко від неї, під палючими вітрами, під час виснажливих маршів, уявляючи собі, як вона, ніжна й щаслива, ласкаво догоджає старим батькам і прикрашає їхню вбогість своєю милою покірливістю,— така, якою він бачив її тепер. Не кажу, що в нього був особливо витон­чений смак чи що люди великого інтелекту повинні вдо­вольнитися прозаїчним раєм, який цілком влаштовував нашого невибагливого приятеля; в кожному разі, його бажання, добре це чи погано, далі не сягали, і коли його пригощала Емілія, він ладен був пити чай без кінця, як свого часу доктор Джонсон.

Емілія помітила, як майор любить чай, і, сміючись та лукаво позираючи на нього, все припрошувала його й на­ливала йому чашку за чашкою. Правда, вона не знала, що майор ще не обідав, що в «Слотері» на нього чекав накри­тий стіл, на якому був уже навіть розставлений посуд на ознаку того, що місце зайняте,— той самий стіл, де майор часто бенкетував з Джорджем, коли Емілія була ще дівчам і щойно повернулася з пансіону міс Пінкертон.

Коли вони прийшли додому, місіс Осборн найперше показала майорові мініатюру Джорджі, збігавши по неї нагору до своєї кімнати. Звичайно, на портреті син далеко не такий гарний, як у житті, але ж яке добре серце у ди­тини — подумати про такий подарунок для матері! Поки батько не заснув, Емілія утримувалася від розповіді про Джорджі, старий не любив слухати про містера Осборна і про Рассел-сквер; мабуть, він не усвідомлював, що кіль­ка останніх місяців в основному жив за рахунок свого багатого суперника, і страшенно сердився, коли хтось зга­дував про нього.

Доббін розповів йому все, а може, навіть ще й трохи додавши від себе про те, що відбувалося на борту «Ремчандера», перебільшуючи Джозові добрі наміри стосовно батька і його бажання доглянути містера Седлі на ста­рість. Насправді ж майор за дорогу сам переконав свого супутника, що той повинен узяти на себе цей обов’язок, і змусив його пообіцяти, що він піклуватиметься про сестру та її хлопця. Він трохи втишив Джозову злість на батька за те, що старий джентльмен видавав на сина век­селі, сміючись, розповів йому, що й сам потерпів від ста­рого, коли той прислав йому злощасну партію вина, і кі­нець кінцем викликав у Джоза, який завжди добрішав, коли його хвалили й до міри улещували, співчуття до родичів.

Одне слово, хоч як мені соромно, але мушу признатися: майор так далеко відбіг від правди, що сказав старому, нібито бажання побачити батька найбільше й спонукало Джоза знов приїхати до Європи.

У свою звичну годину містер Седлі задрімав у кріслі, і тоді вже настала черга Емілії провадити розмову, що вона й зробила дуже радо, і говорили вони тільки про Джорджі. Вона жодним словом не згадала, як їй було тяжко розлучатися з сином, бо ця достойна жінка, хоч мало не померла з туги за дитиною, і далі вважала, що з її боку дуже негарно нарікати на таку втрату. Зате вона розповіла все, що стосувалося сина, його вдачі, хисту і майбутньої кар’єри. Вона змалювала ангельську вроду хлопця, навела сотні прикладів його доброти й велико­душності ще з того часу, коли він жив з нею; згадала, як герцогиня королівської крові, замилувавшись хлопчи­ком, зупинила його в Кенсінгтонському парку; розказала, в яких він тепер живе розкошах і якого має служника й поні; який він кмітливий і тямущий і яка надзвичайно освічена, чудова людина велебний Лоренс Віл, Джорджів учитель.

Він знає все!— заявила Емілія.—Які чудові вечори він влаштовує! Ви, такий освічений, такий начитаний, такий розумний і вихований,— не хитайте головою і не заперечуйте, він завжди так. про вас казав,— ви будете в захваті, якщо підете послухати містера Віла, Останнього вівторка кожного місяця. Він каже, що немає такої по­сади в суді чи в сенаті, на яку б Джорджі не міг претен­дувати. Ось гляньте,— з цими словами вона підійшла до фортепіано й витягла з шухлядки Джорджів твір. Той великий твір генія, що його й досі зберігала мати, був такого змісту:-Про самолюбство. З усіх вад, які принижують людську особистість, самолюбство — найгірша і найогидніша. Над­мірна любов до самого себе призводить до найстрахітливіших злочинів і завдає величезної шкоди як державі, так і родині.

Як самолюбець батько доводить до злиднів свою родину і часто руйнує її, так і самолюбець король руйнує свій народ і часто втягує його у віяну.

Приклади: Самолюбство Ахілла, як сказано в поета Гомера, завдало грекам великої шкоди — «Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв» (Гомер, «Іліада», 1, 2), Самолюбство покійного Наполеона Бонапарта призвело до численних воєн у Європі, а його самого — до загибелі на жалюгідному острові: на острові Святої Єлени в Атлан­тичному океані.

На цих прикладах ми бачимо, що треба рахуватися не тільки з своїми владними інтересами й шанолюбством, але й брати до уваги інтереси Інших людей.