Ім'я рози

Ми їли смажене на рожні м'ясо недавно забитих свиней, і я помітив, що для інших страв тут використовували не тваринний жир і не ріпакову олію, а добру оливкову олію, яку доставляли з посілостей абатства в підніжжі гори біля моря. Абат пригостив нас куркою (страва ця була тільки в нього на столі) — я бачив раніше, як її готували в кухні. Я помітив ще одну рідкісну річ — він послуговувався металевою виделкою, яка формою нагадувала мені лінзи мого учителя: як чоловік шляхетного походження, наш господар не хотів бруднити собі руки їжею, і навіть запропонував нам цей свій інструмент, щоб ми могли накласти собі в тарілки м'ясо з великого полумиска. Я відмовився, але побачив, що Вільям охоче погодився і вельми невимушено орудував сим панським причандалом, може, щоб абат не подумав, буцім францисканці — люди зле виховані і посполитого походження.

Захопившись всіма цими смачними наїдками (після кількох днів дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергійне схвальне кректання Хорхе, і я зрозумів, що ми дійшли до місця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що він говорив пополудні, я зрозумів, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив: «Наслідуймо приклад пророка, який каже: я мовив — пильнувати я буду дороги своєї, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, занімів я в мовчанні, замовк навіть про добро[84]. І якщо в цьому уступі пророк повчає нас, що іноді з любові до мовчання нам слід утримуватися навіть від дозволених розмов, то тим паче ми повинні утримуватися від розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей гріх! — І далі: — А непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, аби учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову».

«Це стосується й малюнків на полях, про які нині говорилось, — не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. — Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся».

«Його людська природа цього не забороняла, — зауважив Вільям, — адже твердять богослови, що сміх властивий людині».

«Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse»[85], - відрубав Хорхе словами Петра Півчого.

«Manduca, jam coctum est»[86], - шепнув Вільям.

«Що це?» — спитав Хорхе, подумавши, що подали якусь нову страву.

«Ці слова, за Амвросієм, вимовив святий Лаврентій, лежачи на розжареній решітці і пропонуючи своїм катам перевернути його на другий бік, про це згадує також Пруденцій у "Peristephanon"[87]

, - сказав Вільям з вельми святобливим виглядом. — Отже, святий Лаврентій умів сміятися і говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів».

«Це доводить, що сміх — це щось близьке до смерті і розкладання тіла», — буркнув у відповідь Хорхе, і мушу визнати, що відповів він як добрий логік.

Тут настоятель добротливо закликав нас до тиші. Тим часом вечеря закінчувалась. Абат підвівся і представив Вільяма ченцям. Він воздав хвалу його мудрості, розповів про славу і попередив, що йому доручено розслідувати смерть Адельма, тому він просить монахів, щоб вони відповідали на його запитання і звеліли своїм підлеглим в цілому монастирі чинити так само. Вони мають також полегшувати йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.

По закінченні вечері монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер'я. Вони знов накинули собі на обличчя каптури і вишикувалися напоготові перед дверима. Відтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар і заходячи на хори через двері з півночі.

Ми вирушили разом з настоятелем.

«О цій порі замикають двері Вежі?» — спитав Вільям.

«Тільки-но челядники приберуть у трапезній та в кухні, бібліотекар зачинить всі двері, замкнувши їх зсередини на засув».

«Зсередини? А сам він як вийде?»

Абат пильно дивився на Вільяма якусь мить, а тоді спохмурнів на виду: «Звісно, в кухні він не спатиме», — мовив він різко. І приспішив крок.

«Гаразд, гаразд, — шепнув мені Вільям, — отже, є ще один вхід, але нам не вільно його знати. — Я усміхнувся, пишаючись його умовиводом, а він буркнув мені: — І не смійся. Як бачиш, в мурах сих сміх не тішиться доброю славою».

Ми ввійшли на хори. Світилися лише одна лампадка на дебелому бронзовому триніжку у два людські зрости. Монахи посідали мовчки на свої місця, а тим часом читець читав уступ з гомілії святого Григорія.

Тоді абат подав знак, і півчий затягнув «Тu autem Domine miserere nobis»[88]. Абат відповів «Adjutorium nostrum in nomine Domini»[89], і всі хором заспівали «Qui fecit coelum et terram»[90].