Ім'я рози

Вільям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тілами. Умочивши у воду ганчірку, що лежала поруч з відром, він ретельно витер Венанцієве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися інші ченці, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав їх до тиші. Поміж них пропхався Северин, обов'язком якого в обителі було дбати про небіжчиків, і нахилився поруч з моїм учителем. Щоб почути їхню розмову і допомогти Вільямові, якому треба було намочити іншу, чисту ганчірку, я підійшов до них, долаючи страх і відразу.

«Ти бачив колись потопельника?» — спитав Вільям.

«Не раз, — відповів Северин. — Якщо я правильно тебе зрозумів, вони виглядають інакше, у них набряклі обличчя».

«Отже, цей чоловік був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек».

«Навіщо він це зробив?»

«А навіщо він його вбив? Це діло рук якогось збоченого розуму. Тепер треба з'ясувати, чи на тілі є рани або синці. Пропоную занести його до лазні, роздягти, обмити і оглянути. Я скоро долучусь».

І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарі перенесли тіло до лазні, мій учитель попросив, щоб абат звелів ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала відійти так, як прийшла, залишивши тік безлюдним. Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самі біля глиняного глека, з якого під час макабричної операції витягання тіла повиливалася кров, сніг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, і потемнівши там, де поклали були тіло.

«Кепські справи, — мовив Вільям, показуючи на складний візерунок слідів, що їх залишили навколо ченці і челядь. — Сніг, любий Адсо, се подиву гідний пергамен, на якому тіла людські лишають вельми виразні письмена. А оце — погано вичищений палімпсест, і ми, мабуть, нічого цікавого з цього не відчитаємо. З церкви сюди натовпом бігли ченці, а зі свинарників і стаєнь сунули юрми пахолків. Єдиним неторкнутим місцем є відтинок від свинарників до Вежі. Подивімось, чи не знайдеться там щось цікавеньке».

«Але що ви шукаєте?»

«Якщо він не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди заніс і то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тіло іншоi людини, лишає в снігу глибокі сліди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш сліди, які виглядатимуть інакше, ніж сліди, залишені цими галасливими ченцями, які зіпсули нам пергамен».

Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я — спаси мене Боже від марнославства — постеріг між глеком і Вежею те, що ми шукали. То були досить глибокі сліди людських ніг там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, це був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг виднівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.

«Трапезна, скрипторій або бібліотека, — сказав Вільям. — Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці».

«Чому саме в бібліотеці?»

«Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Венанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки».

«А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?»

«Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше».

«Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… — шепнув я. — А що б то міг бути за знак?»

«А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…»

«Жорстоко, — мовив я, — вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!»

«Жорстоко, — зауважив Вільям, — вбивати людину навіть щоб сказати Credo in unum Deum[99]…»

Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.

«Може, кара Божа на нього впала?» — спитав Вільям.

«Може», — сказав Северин.

«А може, причиною була трутизна?»

Северин завагався. «Це теж може бути».

«У тебе в робітні є отрути?» — спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.

«Отрути теж є. Та залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров'я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б'ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть».

«А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?»

«Ні. Але чимало отрут не залишають слідів».