Ім'я рози

«Через свої гріхи. Через пиху своєї віри у людський розум. Бо віру посполитих висміяно, таїни Божі оголено перед всіма (принаймні деякі глупаки до цього бралися), питання вишніх речей потрактовано легковажно, отців же взято на глузи, бо вони вважали, що такі питання належить радше замовчувати, ніж розв'язувати».

«Я не згоден, всечесний Хорхе. Бог хоче, щоб ми використовували свій розум для з'ясування багатьох неясних речей, які писання дозволило нам тлумачити на власний розсуд. Коли хтось пропонує якесь твердження, то перед тим, як повірити в нього, ви спершу мусите з'ясувати, чи воно прийнятне, бо розум наш сотворений Богом, і те, що любе нашому розумові, напевне любе й розумові божественному, про який, зрештою, нам відомо лише те, що через аналогію, а часто й через заперечення, ми висновуєм з міркувань нашого розуму. Тому іноді, щоб підірвати фальшивий авторитет абсурдного твердження, противного розумові, належним знаряддям може бути і сміх. Часто сміх потрібен також для того, щоб збити з пантелику лихих і ясно, як Божий день, показати їхню глупоту. Про святого Мавра розповідають, що погани вкинули його в окріп, а він ремствував, що купіль захолодна; поганський правитель, щоб перевірити, в глупоті своїй запхав руку в воду і попікся. Гарно вчинив сей святий мученик, висміявши ворогів віри».

Хорхе недобре посміхнувся: «В оповідках, що їх полюбляють проповідники, можна знайти чимало таких байок. Святий, занурений в окріп, страждає задля Христа і стримує свої крики, а не забавляється дитячими витівками перед поганами!»

«Бачите? — мовив Вільям. — Оповідка ся здається вам противною розумові, і ви звинувачуєте її в тому, що вона смішна! Нехай невидимо і здержуючи вуста, ви смієтеся з чогось і хочете, щоб я теж не сприймав цього всерйоз. Ви смієтеся зі сміху, та все ж смієтесь».

Хорхе роздратовано махнув рукою: «Жартуючи зі сміху, ви втягуєте мене в пусті балачки. Але самі знаєте, що Христос не сміявся».

«Я цього не певен. Коли він пропонує фарисеям кинути перший камінь, коли питає, хто зображений на монеті, якою сплачують податок, коли вживає гру слів, кажучи "Тu es petrus"[123], він, мислю собі, дотепними своїми речами хоче присоромити грішників і підтримати на дусі прихильників. Дотепність видно і в його словах, звернених до Каяфи: «Ти сказав». А коментуючи книгу пророка Єремії, де Бог каже Єрусалимові "nudavi femora contra faciem tuam"[124], - Єронім пояснює: "sive nudabo et relevabo femora et posteriora tua"

[125]. Отже, навіть Господь висловлюється дотепно, щоб збити з пантелику тих, кого хоче покарати. І ви добре знаєте, що у найгарячіший момент боротьби між клюнійцями і цистерціянцями перші висміювали других, звинувачуючи їх у тому, що ті не носять штанів. А в «Speculum Stultorum»[126] оповідається про те, як осел на ймення Бурий замислюється, що б сталося, якби вночі вітер підняв ковдри, і чернець побачив свій срам…»

Ченці навколо засміялися, а Хорхе розлютився: «Ви мені втягуєте оцих братів у дурнуваті забави. Я знаю, що францисканці звикли здобувати собі прихильність поспільства подібними дурницями, але про ці забави я скажу вам словами одного вірша, почутого від когось з ваших проповідників: turn podex carmen extulit horridulum[127]

».

Сказано це було дещо зарізко. Вільям поводив себе зухвало, але тепер Хорхе звинувачував його в тому, що слова його погано пахнуть. Я замислився, чи сувора ця відповідь не означає, що старець велить нам покинути скрипторій. Та Вільям, ще недавно такий войовничий, зробився напрочуд смиренним.

«Прошу прощення, всечесний Хорхе, — мовив він. — Мої вуста зрадили мої думки, я не хотів бути нешанобливим до вас. Мабуть, те, що ви кажете, правда, а я помилявся».

Супроти цього вишуканого чину покори Хорхе лиш крекнув, що могло означати як задоволення, так і прощення, і йому нічого іншого не залишалося, як вернутися на своє місце, та й ченці, які під час дискусії поступово підходили до нас, знов повернулися до своїх робочих столів. Вільям знову став навколішки перед Венанцієвим столом і почав нишпорити між паперами. Своєю покірливою відповіддю Вільям здобув собі кілька секунд спокою. І те, що він побачив протягом цих кількох секунд, подвигнуло його на пошуки у наступну ніч.

То тривало дійсно кілька секунд. Бо одразу ж до нього підступив Бенцій, вдаючи, буцім забув свій стилос на столі, коли був підійшов, прислухаючись до розмови з Хорхе, шепнув Вільямові, що йому терміново треба з ним поговорити, і призначив йому зустріч за лазнею. Вільям, мовляв, має вийти першим, а він його невдовзі наздожене.