Ім'я рози

«Любий Адсо, пора б тобі навчитися міркувати власною головою. Бенцій, мабуть, сказав нам правду. Його оповідь збігається з тим, що оповів нам нині рано-вранці Беренґарій, переплівши зі своїми мареннями. Спробуй відтворити хід подій. Беренґарій з Адельмом допускаються великого паскудства, це ми вже зрозуміли раніше. І Беренґарій, мабуть, відкриває-таки Адельмові ту таємницю, яка, на жаль, далі нею зостається. Адельм же, скоївши злочин супроти чистоти і законів природи, думає лиш про те, щоб звіритися комусь, хто б міг відпустити йому цей гріх, і біжить до Хорхе. А той вдачу має вельми сувору, як ми вже мали нагоду переконатися, тож накидається на Адельма з докорами, які вселяють у нього страх. Може, він не дає йому розгрішення, а може, накладає неможливу покуту — цього ми не знаємо, і Хорхе ніколи нам цього не скаже. Але як би там не було, Адельм прожогом біжить до церкви, щоб простертися перед вівтарем, та сумління його не знаходить спокою. Тут до нього підходить Венанцій. Ми не знаємо, що вони сказали один одному. Можливо, Адельм звіряє Венанцієві таємницю, яку одержав у дар (чи в заплату) від Беренґарія — вона вже зовсім його не обходить, бо в нього тепер вже є своя таємниця, куди жахливіша і пекучіша. Що ж діється з Венанцієм? Його, ймовірно, охоплює та сама палка цікавість, яка нині спонукала до звірень нашого Бенція, і він, задоволений тим, що дізнався, зоставляє Адельма на поталу докорів сумління. Адельм відчуває себе покинутим, вирішує заподіяти собі смерть, виходить у розпачі на цвинтар і там зустрічає Беренґарія. Він кидає йому в вічі жахливі слова, звинувачує у всьому, зве його навчителем мерзенностей. Гадаю, якщо очистити Беренґарієву оповідь від його галюцинацій, її можна вважати правдивою. Адельм повторив йому ті самі слова, які почув був від Хорхе і які зродили у ньому розпач. І Беренґарій в сум'ятті душі йде в один бік, а Адельм — в другий, щоб накласти на себе руки. Далі все йде так, як ми вже знаємо і як бачили на власні очі. Усі вважають, що Адельма замордовано, а це наводить Венанція на думку, що таємниця бібліотеки куди важливіша, ніж він гадав. І він самотужки береться за пошуки. Аж поки хтось не зупиняє його, до того чи після того, як він відкрив те, що шукав».

«Хто його вбив? Беренґарій?»

«Можливо. Або Малахія, який має Вежу в своїй опіці. Або ще хтось. Беренґарій під підозрою, бо він явно наляканий, а він же знав, що Венанцію відома його таємниця. Малахію теж можна підозрювати: він, охоронець непорушності бібліотеки, виявляє, що хтось ту непорушність порушив, тому й вбиває. Хорхе відає все про всіх, знає Адельмову таємницю, не хоче, щоб я дізнався, що ж таке знайшов Венанцій… Багато що кидає на нього підозру. Але скажи мені, як сліпий чоловік може вбити іншого чоловіка, повного сил, і як цей старець, хоч і доволі міцний, міг перенести труп і кинути його в глек. Врешті, хіба вбивцею не міг бути той сам Бенцій? А може, він нам брехав, маючи якісь свої, невідомі нам цілі. І чому обмежувати коло підозрюваних лише тими, хто брав участь у бесіді про сміх? Злочин міг мати інші мотиви, не пов'язані з бібліотекою. В кожному разі нам треба зробити дві речі: дізнатись, як вночі потрапити до бібліотеки, і дістати свічку. Про свічку подбаєш ти. Повештайся по кухні в час обіду і прихопи якусь…»

«Я маю її вкрасти?»

«Позичити, задля більшої слави Господа».

«Ну, тоді можете на мене покластися, мосьпане».

«Молодець. Щодо входу до Вежі, то ми бачили, звідки виринув Малахія вчора вночі. Нині піду оглянути церкву, а зокрема ту каплицю. Через годину пора в трапезну. А опісля у нас зустріч з настоятелем. Тебе теж буде допущено, бо я сказав, що мені треба, аби хтось записував те, що ми говоритимем».

Другого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,

де виявляється, що настоятель пишається багатствами своєї обителі і побоюється єретиків, а насамкінець Адсо починає сумніватися, чи добре він зробив, пустившись у мандри по світі

Ми знайшли абата в церкві, перед головним вівтарем. Він наглядав за роботою кількох новіціїв, які витягнули з ванькиру чимало священного начиння — чаші, дискоси, ковчеги, а також розп'яття, якого я не бачив під час вранішнього богослужіння. Я не зміг стримати зачудованого вигуку, побачивши пишну красу цих священних вмістилищ. Був якраз полудень, і світло хвилями напливало з вікон на хорах, а ще більше з вікон фасаду, утворюючи білі водоспади, немов містичні потоки божественної субстанції, які перехрещувалися в багатьох місцях церкви, заливаючи сам вівтар.