Ініціація

У родинній оселі товчеться вся сім’я в повному складі. Тато заварює чай, Рома складає в дорожню сумку речі, які я не можу ідентифікувати миттєво, тому і не розумію, чиї вони і навіщо брат упаковує їх. Брайан і Брукс не ображаються на мене за те, що була відсутня в їхньому житті довгий час, не вимагають пояснень, — зустрічають радісним гавкотом, скачуть на мене, намагаються розцілувати.

— А де мама? — питаю брата.

— Скоро звільниться. У неї пацієнтка.

Пацієнтка — та сама провінційна лесбіянка, яка почувається нищівно-винуватою перед цілим світом за те, що лесбіянка. Я впізнаю її з голосу, коли залишаю тата і брата у вітальні, соваю оселею, завмираю біля дверей маминого кабінету. Дивуюся, бо не розчуваю в голосі пацієнтки винуватих нот.

— …І я враз зрозуміла, що слід робити. Продала будинок у райцентрі і автівку, купила житло в Києві. Роботу вже знайшла: я професіонал, таких цінують. Моя дівчина живе зі мною, ми щасливі. І ще! Ми намагаємося не ховатися.

— Намагаєтеся? Значить, ще не насмілюєтеся взагалі не приховувати стосунків зі своєю дівчиною.

— Це неможливо. Евеліно Василівно, повірте, мені вже не страшно, але це неможливо. Я ж адекватна! Так, я розумію, що мене, таку, як я є, імовірно, лояльно сприймуть у професійному середовищі, але клієнти… Головне ж клієнти, бо нотаріус без клієнтів — порожня церква. Розумієте? А клієнти будуть по-різному інтерпретувати моє особисте життя, почнуть відмовлятися від моїх послуг, пліткувати чи насміхатися. Я не можу собі цього дозволити: мені треба виживати.

— Тоді в чому ваші намагання, Анастасіє?

— Не повірите! Ми врешті призналися братові моєї дівчини, що ми — пара. Вона ж до того шифрувалася, як партизанка. Розповідала колегам і знайомим, який у неї прекрасний хлопець, як вона кохає його. І братові брехала, що має хлопця.

— І як брат сприйняв новину?

— Він нас підтримав! Уявляєте? Я і досі не можу повірити. Як же я йому вдячна.

— Може, є сенс продовжити розширювати горизонти?

— Ми продовжуємо. Виривалися в Прагу на два дні, там не ховалися: тримали за руку одна одну, обіймалися. Такі відчуття — просто щастя.

— А вдома? Тут?

— І тут! Нещодавно брали участь в акції на підтримку секс-меншин. Бо там були не тільки люди нашої орієнтації. Різні! Різні люди і організації, які підтримують свободу волі людини. І ми посеред них, ніби теж підтримуємо.

Ого! Повертаюся до вітальні, вмощуюся так, щоби роздивитися пацієнтку, коли вона виходитиме після спілкування з мамою. Хочу бачити обережну героїню сумнівних компромісів! Жительку глухого кута, консервативну берегиню демократичних прагнень власного тіла, суку, яка захотіла суку! Уява малює молоду м’язисту особу без вторинних статевих ознак, на носі — сонцезахисні окуляри. Окуляри — обов’язково, бо особа ховатиме очі. Ненафарбовані відверті очі.

— На все добре, гарного дня. — Повз вітальню до вхідних дверей котиться дебела жіночка років сорока з гаком: розмальована-красива, сукенка з блистками, підборчики високі, окуляри погубила, косує на мене привітно.

— Успіхів, Анастасіє, — благословляє її мама.

— Я наступного разу з дівчиною своєю прийду. Добре, Евеліно Василівно?

— Було б непогано, — погоджується мама.

Ця тітка — в авангарді? Бути не може. Це ж очевидно: вона прийшла до мами і бреше! Певно, самотня, всіма покинута-забута. Як пані Півник і Леся Ігорівна. Мужик на таку корову і не гляне, тож тітка тішить себе казками про прекрасну коханку. Певно, молоду, привабливу. І навіть прокололася, — знаю! — коли розповідала мамі про уявну дівчину, яка бреше братові і цілому світові, що має хлопця. А бреше не уявна дівчина! Тітка бреше! Тільки тому і витрачає гроші на сеанси в мами, аби хоч тут розповідати казки про те, що не самотня. І «зі своєю дівчиною» ніколи не прийде, присягаюся! Невже мама і досі не розкусила її? Так я поясню їй логіку своїх аргументів!

— Мамо! Поговоримо? — гукаю.

— Доню, все по порядку, — озивається тато. Всідається біля мене на дивані. Ромка з собаками вмощується на килимі, і всі ми чекаємо на маму, яка вже зачинила за брехливою тіткою двері, заходить до вітальні.

— Сімейна рада? — питаю.

— Ромі потрібна наша допомога, — мама опускається в крісло напроти нас із татом.

— У тебе знову проблеми? — із прикрістю дивлюся на брата, дивуюся: усміхається, як дурний.

— Ніяких проблем. Дім хочу купити.

— А чому не палац? Чи віллу на островах? — Він бісить мене. Відверто бісить. Схиблений на собаках йолоп! Сиди на своїх Русанівських садах на чужій дачі і не псуй мені настрій своїми дурнуватими планами.

Мама втручається, як завжди, вчасно. Пояснює мені:

— Рома знайшов дім для повноцінного життя. Йому не вистачає грошей. Ми з татом віддаємо все, що маємо зараз, але того замало. Потрібна ще тисяча доларів. Виручиш, Меланіє?

— А в чому прикол? — кажу їм обом, і мамі, і татові. — Ви нарешті вирішили долучитися до вирішення наших житлових проблем? Прекрасна новина! А чому розпочали свою благодійну акцію з Ромки? Чому не з мене? Бо я молодша?

— Ти поки одна, без сім’ї, — каже тато.

— Ромка теж один! Собак я не рахую! — відгавкуюся.