Ініціація

— Рома купує дім для своєї сім’ї, — наголошує мама.

Ромка киває, усміхається ще дурнуватіше, як на мене.

— Ми з Яною знову разом.

— Ну, класно! — кажу. — Нарешті ти зробив хоч щось гідне справжнього чоловіка.

— Ми знайшли ульотне місце! — вихлюпує брат. — Ліс, річка неподалік. Луки. Дім міцний. Там усім буде добре: і нам з Яною і малою, і Брайану з Брукс. Розплідник почну будувати. Планів — купа.

— І де такі ульотні місця?

— Сто кілометрів від Києва.

— Ти хворий?! Чи дауншифтер? Чи просто даун?!

— Меланіє, досить, — мама каже це дуже рівним ввічливим тоном, та я розчуваю хвилю тривоги за мене, яка вирує в ній. — Просте питання. Зможеш допомогти?

— Сестро, я віддам! — підключається Ромка.

— Віддавай! Ти і так мені винен купу грошей!

— Меласю, облиш! Ти ж не така, — обурюється брат.

Мені стає тепло: років сто ніхто не називав мене Меласею. Та того тепла замало, аби воно повернуло мене в сім’ю, яка згадала про мене лише для того, аби використати. А я знаю, що буває з тими, кого використовують: їх викидають.

— У мене немає вільних грошей! — підводжуся, дивлюся на них із викликом. — Чи, думаєте, це легко — жити самостійно без будь-якої підтримки? У мене немає чоловіка, який би турбувався про мене! Я власним коштом винаймаю житло! Моя робота дає мені гроші, яких вистачає лише на найнеобхідніше! Без лакшері живу! Та хіба вас це турбує?

Тато теж встає. І Ромка. Навіть Брайан і Брукс підхоплюються, з підозрою дивляться на мене прекрасними бурштиновими очима. Тільки мама завмерла в кріслі, дивиться крізь нас в одну точку. Мамі погано, я бачу. Я… краще заплющу очі на те, що їй погано, бо це справедливо, і хай сама розбирається з наслідками свого виховання, бо сама так навчила!

— Якщо в тебе біда, давай відкоригуємо плани, — каже мій добрий брат. — Спочатку твої проблеми вирішимо.

— Доню, ми любимо тебе, — нагадує тато.

— Тоді не відривайте від мене шматки моїх грошей, моїх емоцій, моїх проблем! Чуєте? Що за несподівана зміна пріоритетів і принципів? Ви вчили нас із Ромкою жити власним життям і власним розумом! Розраховувати на власні сили і гроші! Хай Ромка і розраховує на ту суму грошей, яку сам заробив! Я причому? Чи в нас тепер колгосп?! Так я проти. І не треба за мене вирішувати мої проблеми! Впораюся, бо все моє — при мені, а не тут, біля вас! — гнівна тирада висмоктує з мене сили.

Бігти геть! Не хочу їх бачити, бо заведуся остаточно і тоді вони почують усе про людей, які ницо використовують інших під різними, дуже правильними гаслами! І дарма тато згадав про любов! Любов — найпоширеніший маркер в арсеналі тих, хто любить використовувати інших.

— Піду! — і вже йду.

Не суну, майже біжу до дверей, а тут мама. Знову мама! Не здається!

— Тут таки ще лишилося дещо твоє, доню!

Обертаюся до неї.

— Ні, мамо! Тут більше не залишилося нічого особисто мого! Навіть ви з татом — не тільки мої. Наші з Ромкою!

Мама йде до мене, випростовує руку. На відкритій долоні — коробочка, в які зазвичай кладуть ювелірні вироби.

— Це ж твоє? — На маминій долоні — щедрий дар старого нотаріуса Реформаторського, вдячність за опрацювання його суперечливої праці. Я прийняла той дар у мить душевної спустошеності, жодного разу не відкрила коробочку і, коли бідне серце погнало з Лівого берега на Правий, у батьківську оселю, закинула коробочку в шухляду комода. І забула.

— Моє…

Беру коробочку, план такий: демонстративно відкрити її, скептично скривитися, оцінюючи дідів дар, викинути його у відро для сміття. Сказати: от і все, отепер тут точно не залишилося нічого того, що є для мене дорогим! Тож піду!

Відкриваю коробочку, дістаю з неї дивакувату неоковирну каблучку. Вона огидна: тоненьке мідне кільце з величезною пласкою плямою непрозорого синього каменю. Пляма нерівна і вульгарна.

— Що за… — бурмочу з відразою і раптом розумію: ця каблучка — з мого сну! З давнього страхітливого сну, який ніяк не могла пригадати, а пам’ятала лише короткий його уривок: про двері, які розчахнуться, і я пересвідчусь — за ними лежить мертва людина в черевиках з рифленою підошвою!

Ця каблучка точно з мого сну! І сам сон, не тільки його моторошний уривок, увесь сон — перед очі повноцінною безперервною стрічкою від початку до самого фіналу.

4

Ось мій сон. Все так ясно — рухи, запахи, слова, відчуття, атмосфера, ніби це і не сон, найважливіша подія мого життя.

Йду вулицею. У звичному броунівстві переважають звуки: вередують діти, гуде вітер, верещать гальма, бо голодні голуби кидаються по крихти прямо під колеса. Попереду — арт-салон у напівпідвальному приміщенні. Звичайний арт-салон. Аби дістатися до його дверей, треба подолати вісім сходинок униз, нижче рівня моря. У ньому, певно, хенд-мейд і атмосфера. Мені туди не треба, але я теж броунівська! Повертаю до салону. Побитими сходинками — одна, шість, вісім — опускаюся нижче рівня моря. Штовхаю двері салону, а вони важкі, дубові. Не піддаються одразу. Вимагають зусиль.

Кляті двері!