Ініціація

— Улько! — ляпає мій клятий язик, а мої мізки в шоці: агов, що знову?! — Знаєш… — кажу. — Я наберу текст із зошита.

— Точно? — Улька дивиться на мене здивовано. — Тут багато роботи.

— Наберу, а ти розкидаєш світом, — відбираю в Ульки зошит, розгортаю. На першій сторінці великими літерами виведено: «Автор — Василь Іванович Реформаторський».

— Невже бувають такі прізвища? Чи то ваше псевдо? — питаю дідуся.

— Реформаторські ніколи не прикривалися чужими прізвищами, — стримано відповідає дідусь, дивиться на мене із вдячністю. — Ви надрукуєте мою роботу?

— Можна і так сказати. Тільки залиште адресу чи контактний телефон, щоби я могла з вами зв’язатися. У вас почерк нерозбірливий, тож допоможете розшифровувати.

На останньому чистому клаптику останнього аркуша зошита дідусь тремтячою рукою виводить олівцем адресу і номер стаціонарного телефону. Він теж живе на вулиці Ентузіастів, і це чомусь мене тішить. Наче я там тепер не сама. На вулиці Ентузіастів.

— І навіщо ти це зробила? — питає Улька самими очима, коли дідусь зникає в кінці коридору.

— Отака в мене дурнувата карма, — віджартовуються мої очі. — Не можу відмовити… нотаріусам. І тобі допомогла.

— Мені?

— Наберу в ноуті дідусеву маячню, перекину тобі, розмістиш в Інтернеті. Тимурові сподобається, що ти така милосердна, відгукнулася на прохання старого.

— Так, Тимур тішитиметься, — дякують чисті, наївні, сліпі Ульчині очі.

7

Нагла нічна атака на АЗС закінчилася для пса геть погано. Так і не виконав місії, не нагодував людину зі своєї зграї: лежав, мов здох, неподалік від трухлявого пня, біля якого трусилася від холоду стара жінка. Здобичі в пащі не втримав: упаковка сосисок валялася поруч, і жваві мурахи не чекали ранку, обліпили її щільним шаром, шукали шпарину, аби пробратися всередину. Пес не бачив того. Нічого не бачив.

Коли мляве невиспане сонце врешті освітило ріденький придорожній лісок, стара жінка важко зіп’ялася на ноги, посунула в бік траси. Байдужо оминула недвижного пса, побачила сосиски, вхопила жадібно, та тремтячим старечим рукам забракло сили розірвати целофанову упаковку. Жінка схлипнула, закивала головою скорботно: ой же, ой! Вчепилася в край упаковки хиткими зубами: гризла, аж поки не прогризла дірку. Видерла з упаковки одну сосиску, другу. Їла похапцем, ніби поряд стояв хтось голодний злий: відбере, не пожаліє.

Наситилася, ніби прозріла. Роззирнулася насторожено. Побачила недвижного пса. Дістала з упаковки третю сосиску, поклала перед ним.

— Коли прокинешся, спочатку почисть зуби і вимий руки, а вже потім снідай, — пробурмотіла.

Сховала в колись елегантну шкіряну сумку напівпорожню упаковку з сосисками, подибала в бік траси.

Не озиралася. Не перевіряла, чи йде за нею пес. Сунула, сунула. Вийшла на трасу, попрямувала в бік АЗС, а там — шум, гармидер. Машини поліцейські, люди метушаться-бігають. Стара жінка не зважала. Підійшла до сміттєвих баків біля АЗС, витягла з одного чималий шмат цупкого целофану. Хтось із співробітників кинувся було до неї: ану геть, волоцюго! Та інші в крик: кинь відволікатися! Хіба до волоцюг? Онде слідчий до нас іде, зараз розпитуватиме про вбивство на заправці, і треба заправника Вову з касиркою підтримати, бо такий жах уночі пережили! Це ж уперше на їхній заправці така моторошна надзвичайна подія сталася: щоб уночі якийсь злодюга гнався за автівкою пристойного пана, наздогнав його прямо на АЗС і вбив на очах заправника з касиркою. А їхній шеф ще вагався: чи варто Вовку на роботу брати, бо тільки-но з в’язниці вийшов. А Вовка — герой. Він убивцю затримав. Ну, і касирка якось допомогла-таки. А шеф краще б камери спостереження поремонтував, а не вираховував із зарплати за найменшу провину.

Забули про стару, насторожено косували в бік слідчого.

— Добре, добре. — Стара жінка притисла до грудей шмат целофану, пішла від заправки назад, до ріденького лісочка. Важко давалося, зупинялася, усміхалася хтозна-чому, бурмотіла під ніс щось дивне.

Зрештою повернулася до трухлявого пня, неподалік якого так і лежав пес. Перед мордою — обліплена мурахами сосиска. Стара жінка обережно поставила на землю колись елегантну шкіряну сумку, розстелила целофан, опустилася біля пса на коліна, вхопила його за лапи, потягла на целофан.

— Удома на нас чекають, — пробурмотіла псові суворо, ніби той знав все те, та підло ігнорував.

Пес не чув докорів. Не бачив, як стара жінка поклала поряд із ним брудну сосиску, як поставила на целофан сумку, вхопила за край целофану, спробувала зрушити з місця.

— Удома на нас чекають, — повторювала, начеб хто почув, кинувся допомогти.

Ніхто не чув. Стара безсило опустилася на землю коло нерухомого пса. Дивилася на тварину з осудом, хитала головою. Потім взяла сосиску, яка лежала біля псячої морди. Дивилася на неї, наче роздумувала, чи варто їсти. Тремтячими руками повернула сосиску псові, підвелася. Знову вхопила край целофану, потягла пса разом із сумкою в бік траси.

— Удома чекають, чекають, — все товкла.