Ініціація

Сосиска вивалилася, залишилася посеред трави. Услід за нею колись елегантна шкіряна сумка не витримала бовтанини: скотилася на край целофану. І загубилася б, та зачепилася за псову лапу, і якби хто збоку глянув, то аж усміхнувся б, бо на шматку целофану, який стара, немічна жінка вперто тягла в бік траси, розлігся собі, як пан, кудлатий пес із сумкою в лапі.

8

Сонце ще чіпляється за лаврські куполи, та фінал відомий: знесилиться, потоне в чорноті до ранку. Чому я відчуваю злу дику радість, коли з вікна квартири на вулиці Ентузіастів щовечора спостерігаю за тою підлою лузерською втечею: іноді майже непомітною англійською, іноді — феєрично-яскравою і демонстративною, як ляпас чи бразильський карнавал?..

Пусте. Не відволікатися.

На столі перед вікном відкриваю ноутбук, кладу поряд зошит дідуся і таки знову дивлюся на високі лаврські куполи, які ще освітлені верткими сонячними язиками. Звичайні люди в основній своїй масі наразі дивляться по телевізору жахи новин, молоді розтеклися по тусовках, клубах, вечірках, займаються сексом чи вкладають дітей, бо вже мають і сім’ї, і дітей. На сході зараз убивають за законами війни, а на підконтрольній теж: калічать, грабують, убивають. Але вже за іншими законами. І вечір над усім тим. Вечір, ніби ніколи не настане ранок.

А я маю день. Нескінченний робочий день, бо самотня, зациклена, сумлінна і спонтанна — всі сумнівні пригоди на свою голову завжди знаходжу сама! Тону в них, як те сонце. Без зовнішнього втручання.

— Сама! — визнаю приречено, гортаю старенький зошит дідуся Реформаторського. Пожовклі сторінки старанно пронумеровані: їх аж сто дві у підсумку! І всі до останньої списані дрібним нерозбірливим почерком!

Дідько, навіщо я все це роблю?! Чому визвалася передруковувати дідусеву маячню? Пиха, пиха! Скільки часу витратила на те, аби почуватися щедрою і безкорисливою? Секунди три, аби вимовити: «Допоможу вам». Навіть менше — секунди дві! І тепер маю платити за ті дві секунди марнославства місяцем копіткої, дратівливої, безплатної праці вечорами і ночами, аж до дня, бо вдень я вкалую, аби заробити.

— Ідіотка! — напружую очі, намагаюся розібрати почерк старого. — «Я… Я не стану…»

«Я не стану лякати вас скорою загибеллю людства. Усі знають, а хто не знає, той відчуває: ми за крок від фатального фіналу. Як і те, що в протистоянні людей і планети виживе планета. А люди — ні. Я не стану згущувати фарби, аналізувати всі процеси, які можуть призвести до такого ганебного кінця. Про це сказано достатньо голосно і аргументовано. Моя праця присвячена ідеям, які пропонують людям подивитися на нашу цивілізацію під іншим кутом зору і здатні вивести людство з безвиході…»

— Ма… ти моя Мотря! — роздратування накриває хвилею. — Так дід — міцний горішок! Узявся рятувати світ! І я маю витрачати свій дорогоцінний час на нотатки божевільного?! Здуріти!

Жбурляю зошит на підлогу. Дідько, що робити?

— Заплати комусь! — кепкує реальність. — За гроші тобі навіть адигейський епос на івриті надрукують.

— Ага! Розігналася! — відгавкуюся, та реальність відпасовує фактами, і я із прикрістю визнаю: мені вже не раз доводилося платити за спонтанні прояви показного альтруїзму. Як, приміром, тоді, коли перестріла в кав’ярні знайомих, а вони саме в госпіталь збиралися чергувати біля поранених. І мені: «Ти ж з нами?» І я така: «Звичайно! Хіба можна інакше?!» Та вже на півдорозі всередині щось перемкнуло, почало тягнути назад, противитися, мовляв: якого біса?! І я така: «Вибачте, забула! У мене ж зустріч по роботі! Але то нічого. Я грошей дам. Хлопцям на печиво, цигарки. Добре?» Бо мені легше віддати людям гроші, ніж свій час. І тільки до собак у притулок їжджу волонтерити час від часу, хоча і туди не з порожніми руками. Та собаки — виняток. То радше для себе, для власного зцілення. І то сімейне.

— Не стану нікому платити! — шепочу роздратовано. Просто наберуся сміливості, піду до діда і поверну йому план порятунку людства. В Інтернеті і без нього шизиків вистачає.

Зошит на підлозі, сонце впало, а я все товчуся перед відкритим ноутбуком. Треба б вигадати якусь вагому причину. Скажу дідові, що ноут згорів. Чи палець на руці пошкодила: півроку не зможу в компі тексти набирати. Обмотаю руку бинтом. Не стане ж дід перевіряти? Або пошлюся на те, що якісь виродки нагородили мій ноут вірусом. Дід однаково не петрає в компах. Повірить, ще й пожаліє.

Сором прокинувся, почав гризти. І так шкода себе стало, що аж би знайти винуватих у тому, хто мене так гірко скривдив. Поблажливість швидко знаходить цапа-відбувайла. І я подумала: Тимур! Винуватий у цьому безглузді Ульчин альфонс, Тимур. Те ледаче, підле падло всіх на себе працювати змусить, навіть мене. І я думаю, що тепер би наважилася плюнути йому в очі. Якби десь перестріла.