Ініціація

Ясно, що цікавлять. Не всі, а одна-єдина таємниця: хто такий Герман, якого знає і Тася, і бабця Костомарова. От би в очі тому Германові подивитися! Перегуда аж почав говорити, що в Тасі складна робота, ще й секретна…

— …як в есбеушників! — І хотів уже про Германа запитати, та раптом побачив у темряві порожнього шляху дитя — крихітне, слабке, беззахисне, та живе. Ніби саме зараз вони з Тасею без сексу народжували те дитя, і варто було Павлові лиш спитати про Германа, як хвилююча фантазія розтане, і от уже нема нічого: ані дитини, ані надії, ані світла. Тільки чорна ніч.

— Мені потрібна ти, а не твої таємниці, — мовив і сам вразився. Оце він дає!

— Не запізно?

— Хтозна. Як гадаєш, що запізно, то прямо скажи. Прожени, як я тобі не до душі, — розхоробрився, підпер баржу плечем та давай її штовхати.

— Не прожену, — баржа рипнула, зрушила з місця, вивільнила потічок — ринув свіжим Перегуді в лице.

Збудився, засовався.

— Так, може, теє… До хати мене запроси, — сказав, коли «Нива» зупинилася біля міцного і добротного, як білий гриб, Тасиного будинку.

— Перегудо, ти мені накази не віддавай! Цей день уже закінчився, їдь додому, — сказала як відрізала. Геть не змінилася, зараза!

Павло гнав утомлену «Ниву» до рідного обійстя, все намагався розгадати потаємний зміст останніх Тасиних слів. Більше бачити його не хоче? Так говорила ж: не прожену. Чи, може, раз цей день закінчився, то й у них усе скінчилося, так і не розпочавшись?

«Голову мені морочить чи мститься», — вирішив і заприсягся, що не поїде більше в райцентр. Та так затято заприсягся, що тої клятви аж на тиждень вистачило.

Аби не думати про Тасю, згадав давні плани робити сир із козячого молока, заходився експериментувати: грів молоко, пробував різновиди заквасок, аби зрозуміти, з якою сир виходить смачнішим. Куштував кожний і бабці Костомаровій підсовував: спробуйте і скажіть, який вам більш до вподоби.

— Аби Тасі сподобався, — відказала Наталя Іванівна, беручи сир з Павлових рук.

Здивувався: може, то побічний ефект старечої деменції — чужі думки читати?

— Ви про яку Тасю зараз говорите? — спитав.

— Не знаю, про яку. Ви сир під прес клали і бурмотіли: аби Тасі сподобався.

— Аби вам сподобався! Їжте вже, — зітхнув, бо саме того похмурого дня наново розставив пріоритети і вирішив, що більше не шукатиме ані Германа, ані київську адресу бабці, бо сенсу в тому нуль.

Не вчора народжений, давно докумекав: столичні шахраї самотню бабцю чимось обпоїли, обманом відібрали квартиру на Подолі і викинули на хутір помирати. «Хай уже при мені доживає. Як-не-як, а дешевше, ніж гроші на примарні пошуки якихось покидьків фінькати. Краще я їх на Тасю витрачу», — подумав. Та не просто подумав, а наче довго чекав на команду до дій, зачепився думкою за козячий сир, як за привід, і врешті віддав сам собі ту команду. Сир у фольгу. І до Тасі. З подаруночком.

4

Якби людство додумалося завести на кожного чоловіка персональну картку фіксації його статевих відносин, то в картці Перегуди значилося б: пріоритет — тваринна потреба оволодіти жінкою, аби позбутися накопиченого запасу сперматозоїдів. І крапка.

«Нормально. Що ж у тому протиприродного?» — погодився би Перегуда.

Так завжди і ставалося в його життя від першої невдалої підліткової спроби підкорити норовисту Людку аж до останнього сексу із заміжньою карасівською ґаздинею Галею Шовкопляс. Перегуда бурив нову свердловину на подвір’ї Шовкоплясів, Галин чоловік Сашко погнав у район забирати насос із ремонту, а Галя Перегуді: «Як ти живеш без жінки, Пашко? Певно, вже і забув, як те робиться!» — «Чого це забув? Нічого не забув!» — Перегуда їй. А Галя: «Та не бреши, не повірю!» А він: «Галю, я не поняв… Ти перевірити хочеш, чи що?» А вона: «А що такого? Можна і перевірити». І очі блищали від задоволення, коли попідхоплювалися з дивана, бо знадвору загурчав дирчик Сашка Шовкопляса. Перегуда тоді не відчув жодного докору сумління за те, що так спонтанно випробував на міцність шлюб Шовкоплясів. «А що удієш? Природа», — тільки й подумав.

«Певно, і з Тасею так! Залізла в голову, бо раптом бовкнула про свою цноту, а я ніби це виправити маю», — спробував пояснити собі нав’язливе бажання знову і знову повертатися до нотаріусихи: то з козячим сиром («Тасю, що скажеш? Смачно?»), то з мішком картоплі («Тасю, я оце в коморі порядки наводив, дивлюся, а картоплі забагато. Ще погниє до весни. Подумав, тобі ж згодиться, так?»), то чи під геть сумнівним приводом підправити супутникову тарілку на даху Тасиного дому, бо, бач, їхав у своїх справах повз Тасин будинок, випадково глянув на тарілку, а вона ж покосилася, скоро завалиться.

Тася приймала Перегудині дари спокійно, гордовито. Лише казала:

— Перегудо, тобі своїх справ замало?

— Ти не подумай. Я просто так, — боронився.

І одного разу, після понад місячних Павлових наскоків до райцентру, вже взимку, коли рік 2016-й уже вивільнив дорогу 2017-му, Тася таки здалася. Розчахнула двері свого дому, кивнула Павлові: проходь.