Ініціація

— Це ж добре, що Валєрчик поки що вдома, — розповідав Павло Тасі. — Як бачить, що бабця вже геть на ногах не тримається, то якось умовляє її перепочити. А що робити, коли в армію поїде? Не буду ж я біля бабці цілий день у хаті сидіти і стерегти її? Мені справ вистачає! Саму доведеться у хаті лишати. Боюся, вона отак колись упаде і вже не підніметься.

Отоді-то Тася і запитала: мовляв, це ж та стара жінка, яка торік восени в неї оформляла купівлю Оверкової хати? А чому вона і досі у Павла товчеться? Холодів уже нема, всі старі, що на зиму до дітей прибивалися, давно до своїх осель повернулися.

У Перегуди аж язик засвербів, так хотілося викласти Тасі свою версію брудної оборудки, яка загнала стару киянку на далекий хутір, та не наважився. А раптом Тася подумає, що Павлові і досі цікаві деталі тої оборудки? Що він до Тасі залицяється тільки заради того, аби докопатися до суті брудної схеми? Ще розсердиться, прожене.

— Роботи з сиром багато, — збрехав. — Бабця хоч і квола, а допомагає.

— І як із сиром? Усе добре? Рухається справа?

Ще й як добре! От тільки дві натхненні радості в Перегуди: Тася і сир.

Зимові експерименти з сирами — міні-сироварню купив, рецепт неповторний шукав, чого тільки не додавав: і трави, і сухофрукти, і горіхи, і ще один таємний інгредієнт, про який затявся хоч комусь розповісти, бо збоку то видавалося чудернацьким, але ж працювало, — вилилися в унікальну рецептуру, яка надавала козячим сирам Перегуди витонченого запаху-духу, приємної консистенції і делікатного смаку. Павло оцінив власні здобутки і перейшов до завойовницьких планів завалити столицю своїм натурпродуктом. На початок весни вже три київські ресторани розірвали угоди зі своїми колишніми постачальниками, купували сир тільки в Перегуди, та Павлові і того здалося замало: вже придивлявся до крамниць, які декларували продаж виключно екологічно чистих продуктів, записався на продуктові ярмарки, що регулярно відбувалися у столиці.

— А влітку на Європу піду, — будував плани, не зважав на загрозливі есемески: систематично надходили від колег-сироварів, які завдяки Перегуді залишилися без угод зі столичними ресторанами. «Ви свої сири робіть конкурентними, а не погрозами розкидуйтеся!» — відписував роздратованим лузерам. Констатував подумки: все добре. Хіба не добре?

До нотаріусихи теж уже ходив, не криючись, і коли хто з приятелів тільки пробував підштрикнути, — мовляв, і нащо було так довго перебирати, Павко, однаково в результаті зупинився на підстаркуватій Джульєтті? — дивився на сміливця хоч і стримано, але так чорно-похмуро, що той без слів читав у Перегудиному погляді безліч неприємностей особисто для себе, збавляв оберти, додавав поблажливо, що Тася хоч і немолода, та геть непроста баба, що всього в житті досягла сама, бо довбала ту скелю, куди тим каменярам; що вони б і самі не проти до Тасі та її добробуту підкотитися, деякі навіть пробували, та тільки пообпікалися, а Пашка, значить, вогню не боїться. Ну-ну… Пір’їна в дупу, Бог у поміч! Плітки відступали, цікаві ховали до часу голки блюзнірського кепкування, і тільки одне запитання час від часу проривалося на язики: вже переспав?

— Переспав із Тасею? — ніяк не вгамовувалися. — Чого мовчиш, Перегудо? Невже і досі не спробував баби? Бо якби спробував, то не втримався б, похвалився!