Ініціація

— Раз горлав, значить, не помер. А раз не помер, яке ж то отруєння? Може, з’їв якогось простроченого лайна з магазину, — припустив Перегуда.

— Як «не помер»?! Може, вже і помер. Звідки я знаю? Я додому побігла, коли «швидка» під’їхала, бо серіал саме починався. Мама казала: сусіди Шовкопляса вже непритомного попід руки в «швидку» тягнули. А Шовкоплясиха і не ворухнулася. Уявляєте, яке стерво!

— Усі ми такі, що теє… і уявити неможливо, — буркнув Павло, пішов до нового дому, як до спасіння від прикрих думок, та думки не відступали: винуватими стали, гіркими, безпорадними. Ліпить нову хату власними руками, а ті руки наче дім Шовкоплясів нанівець зводять. Місить суміш, а сам усе в бік Карасівки зиркає.

Чи піти? Увечері наважився. Уже вийшов з обійстя на вулицю, та раптом загальмував, завагався. «Якого біса я там забув?! — думав. — Що робитиму? Пізно помилки виправляти. Уже теє… постарався!»

Не пішов. Коли ніч упала, сидів біля літньої кухні, в якій хропіли потомлені будівельники-закарпатці, курив одну за одною, бентежився: дурне люди кажуть. Не могла Шовкоплясиха таке злодійство утнути. Згадав сині ордени на Галиному обличчі: чи могла?

— В очі б їй подивитися…

Ледве дочекався ранку, видерся на новий дах, вдивлявся в обриси карасівських обійсть: тихо. До вечора не розгинався, а коли в темряві вже не видно було власних рук, не те щоб цвяха чи молотка, відчуття гіркої провини погнало до Шовкоплясихи.

Підкрався, як злодюжка, знайшов дірку в паркані, проліз на подвір’я, посунув до хати, та раптом у хаті заголосила жінка: тихо, люто-злостиво, наче проклинала когось. Аж завмер, стільки дрімучої фатальної сили вчувалося у тому голосінні.

— Перелякався? — почув тихий голос з-під винограду, який щільним шаром вкривав альтанку біля хати.

Озирнувся. Бачить: в альтанці на лаві Галя Шовкоплясиха сидить, — і така урочиста, спокійна. Руки зчепила, на коліна поклала, спина рівна.

Зупинився за метр, наче ближче підійти — то вже гріх.

— А теє… в хаті хто? — спитав пошепки.

— Свекруха. Кляне мене, сучка стара.

— А…

Замовк: що казати?

— А я мріяла у Вінницю поїхати. До Лєнки, — прошепотіла Галя так тоскно, наче до Вінниці — як до Ріо.

— А Лєнка — дочка?

— Дочка. Навчається у Вінниці.

— Так теє… поїдь.

— Та як тепер? Тепер ніяк.

Перегуда напружився: ось вона, година «Х». Ще мить — і не залишиться запитань, тільки б насмілитися поставити те запитання вголос.

— Баби кажуть, ти Сашка теє…

Кивнула: так, теє.

— А чим же ти його…

— «Бордоскою»…

— Бордоською сумішшю?

— Ніхто не знає.

— Та як «ніхто не знає»?! Усе село гуде.

— Хай гуде. Я ж не призналася. І не признаюся ніколи, хай хоч уб’ють.

— Мені зараз призналася.

— Не признавалася. Почулося тобі, Перегудо.

Павлові аж мороз по шкірі пішов від спокійної Галиної упевненості: наче пливла в каламуті, борсалася-бідкалася, не знаючи, як своєму життю раду дати, та раптом у чисту воду випливла, і тепер усе Галі ясно, а від того — спокійно, упевнено і зрозуміло.

— Чуєш, Галю, — прошепотів. — А нащо ти те зробила?

— Втомилася…

Заціпенів. Дивився на Галю, та й у темряві бачив синє від набряків і гематом її обличчя. І руки в синцях, і ноги.

— Хіба ж то вихід?

— Тепер однаково.

— Та як «однаково»?

— Рак у нього, — сказала Галя.

— Що?

— «Швидка» його в районну лікарню відвезла, там відкачали, аналізи якісь поробили, УЗД, мабуть. Мені подзвонили, сказали: рак.

— Твою дивізію!

— Їздила до нього сьогодні. Лікарі викликали. Сказали: до Києва треба везти.

— Повезеш?

— За кілька днів. Лікарі кажуть: хай трохи оклигає, а вони за цей час аналізи зберуть, направлення в інститут раку зроблять.

— Це ж виходить, якби ти його не потруїла, то і не взнали би, що рак.

Закивала: так, так.

— Хоч би вижив, — прошепотіла.

— Виживе… — без ентузіазму прошепотів Перегуда.

Підійшов. Поклав долоню на жінчине плече, наче приєднав себе до Галиних проблем назавжди.

До фанатичного бажання якнайскорше завершити будівництво нового дому і щоденного чаклування над сирами додалася неусвідомлена настирна необхідність опікувати нещасну Галю Шовкопляс. І про бабцю Костомарову забути не міг. На райцентрівських стовпах, уздовж зупинок дорогою до траси понавішував сумнівних оголошень: мовляв, навесні стара жінка зникла, звати Наталею Іванівною Костомаровою, фотокартки немає, та як придивитися, то схожа на вчительку, вважає, що живе в Києві, але якщо хтось її побачить, то хай везе бабцю не до столиці, а на хутір поблизу Карасівки, бо там на бабцю чекає її хата, а на небайдужого громадянина, який поверне стареньку, — грошова винагорода.

Перелічував справи, які стали його клопотами, Перегудиними, аби жодної не впустити: дім, Тася, сири, Валєрчику у військо подзвонити, Галю до чоловіка в київську лікарню звозити (бо як вона сама?), бабцю шукати.

«Упораюся», — повторював уперто, бо хоч і багато проблем, проте всі як на долоні. Ще одна несподівана не виникне, як грім посеред ясного дня. Звідки б їй узятися?