Ініціація

Біда прийшла за тиждень після карасівського переполоху зі «швидкою», плітками про підлу Галю Шовкопляс та її ні в чому не винуватого чоловіка Сашка, коли попсуті вітром і людьми Перегудині оголошення ще тріпотіли на стовпах.

Прокинувся вдосвіта, умив мордяку, вже посунув до нової хати, аби закарпатцям підсобити, та почув знадвору, з боку вулиці, дзвінку, веселу людську метушню. Здивувався: твою дивізію! Звідки тут люди? І ні, щоби до праці. Попхався з’ясувати, кому ж це на його хуторі так радісно.

На вулицю вийшов, очам не повірив: на Оверковому обійсті, яке за документами ще й досі належало нещасній бабці Наталі Іванівні Костомаровій, дзвінко сміялася дівчинка рочків шести. Підхоплювала із землі м’ячик, жбурляла в траву, і за м’ячем тої ж миті зривалися дві чималі псини: чорні з коричневими мордяками. Мчали-підплигували, намагаючись обігнати одна одну. Ось одна псина вхопила здобич. Друга — на неї: гиркала, намагалася відібрати. Покотилися по траві. Дівча до них: упало в траву, обхопило обидвох за шиї, сміялося, сіпало тварин без страху.

Це ж що таке?.. Перегуда відламав величеньку гілку з сухої груші, що помирала біля воріт, повільно пішов до Оверкового обійстя. Що відбувається?

Не встиг дійти до слабенького сусідського паркану, який навряд би врятував від псів: а ті вже відчули чужу людину, підскочили, затуляли собою дитину, гарчали на Перегуду на рівні жовтого сигналу світлофора, — попереджали, що далі ходу немає, червоний!

На собаче гарчання з хати вибіг молодий чоловік років тридцяти: веселий, весь у пилюці, у руках ганчірка. За ним услід — така сама за віком молода жінка.

Чоловік до псів:

— Брукс! Брайан! Місце!

Жінка до Перегуди:

— Усе гаразд! Не бійтеся.

До паркану підійшла, усміхнулася.

— Добридень. Ви наш сусід?

— Сусід, — відказав на автоматі. — А ви… — промовляв, усвідомлював, повірити не міг. — Хату купили?

Серце в шмаття. Чув, як жінка оповідає оптимістично: так, купили хату для сім’ї. Її Яною звати, чоловіка — Романом, а дітей у них аж троє: донька Катруся і оцих двійко ротвейлерів-чемпіонів, що вони Брукс і Брайан, і ще питання, про кого більше доводиться дбати.

— Але тут усім добре буде, — щебетала. — Бо ми довго шукали таке місце, щоб добре стало всім, і коли сюди приїхали, одразу зрозуміли: це наш дім.

Підійшов чоловік. Потиснув Павлові руку.

— Рома.

— Павло, — видушив. На чоловіка глянув збентежено. — А ви звідки до нас?

— Із Києва, — сказав чоловік.

— І з Волині! З Волині, тату! — вигукнула дівчинка.

— Так. І з Волині, — погодився той.

— Хату давно купили?

— З місяць тому. Одразу переїхати планували, аби до холодів усе тут до ладу привести, та не вийшло, — відповів Рома. — Тепер доведеться готуватися до зими пришвидшеними темпами.

— Так ви не дачники? І зимуватимете?

— Ми тут завжди житимемо! Завжди! — весело вигукнула дівчинка, побігла двором, собаки за нею.

Молода жінка засміялася, взялася розповідати Павлові, що хочуть екологічну ферму заснувати, вирощувати корисну городину, а ще розплідник собачий у планах, розведення ротвейлерів, а як із цим упораються, то хату розширять, прибудують до неї метрів 60 квадратних.

Перегуда втупив очі в землю: усередині штормило так потужно, що і очі видали б.

— Теє… — мовив. — Якщо не секрет, скільки за хату віддали?

— Десять, — сказала Яна.

— Дев’ять тисяч вісімсот баксів, — поправив її чоловік.

— Ром! А ще двісті баксів нотаріусу. І податки. Десять виходить. Більше десяти, — жінка йому.

Торкнулася Перегудиної руки, бо стояв каменем, дивився повз людей, ніби і не було їх зовсім.

— Забагато? — запитала.

— Звідки мені знати?.. Я хатів не купував ніколи. Одна була, і та згоріла, — видушив. — Оце пораюся з ранку до ночі, відбудовуюся.

— Ми тут трохи порозгрібаємо, можемо вам допомогти, — сказав Рома. — Та й зараз. Ви, якщо щось треба, гукайте: ми прийдемо.

— І ви стукайте, якщо сусідська порада знадобиться, — пробурмотів, пішов до свого обійстя, та земля перестала бути твердою, пливла-несла, наче вода.

— Хлопці, ви теє… сьогодні без мене, — сказав невтомним закарпатцям, які вже покривали новий дах залізним профілем.

Посунув до літньої кухні, залив у себе з півлітра води, бо випікало всередині, душу — в кулак, і посунув на Карасівку. До Івана.

Оверків син чекав на Перегуду. Не сьогодні від ранку — певно, вже з місяць насторожено очікував з дня на день, встиг виробити стратегію оборони і наступу, подумки разів сто проговорив аргументи, які мали звести нанівець гнів хутірського житця, перевести його в площину реального торгу, а коли торг уже почнеться, то Іван мав надію виторгувати в Перегуди обіцянку забути про Оверкову хату і бабцю Костомарову в обмін на… Тут Іван гальмував, вагався: будь-яка сума грошей, яку він уявно пропонував Павлові, здавалася завеликою за прохання не лізти в його, Іванові, справи. Дратувався, але шкірою відчував: розкошелитися доведеться. Тому і вирішив, що, коли гримне грім, розпочне розмову з Перегудою з головного. Скаже: