Iстина поруч

- Є, є! - радiсно загукав Петро. - Є Золоте Свiтило, i воно поруч, недалеко вiд вас!

"Ти його бачив, чужинце?"

"Бачив. Але це така палаюча iстина, така слiпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо заслiпить".

"Тепер я можу спокiйно йти до Межi, я щаслива, бо знаю, що омрiяне Свiтило є..."

Петро схопив її за руку, скрикнув:

- Навiщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!

Мабуть, дiя "харчу спокою" вже скiнчилася, Петро вiдчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тiльки допомогли йому свiтлолюбцi...

"Там, на тому плато, менi дали стебельце..."

"Невже отрута? "

"Отрута, чужинце... Такий звичай здавна... I добре, бо тяжко менi було б жити, знаючи, що син мiй спотворений, що вiн боротиметься проти моїх однодумцiв..."

Вона захиталася, наче п'яна, ступнула кiлька крокiв i звiльна опустилася на прохолодний перламутр. Яворович кинувся до неї, та вона зупинила його жестом зеленої руки.

"Iди вже, Людино... Дух мiй спокiйно залишить тiлесну оболонку. Адже правда, що Золоте Свiтило є?.."

- Правда, правда, - прошепотiв Яворович, не вiдриваючи болiсного погляду вiд цiєї далекої i водночас чимось уже близької iстоти. Напруженням волi уявив картину вечора з великим рожевим сонцем на обрiї. Вона аж здригнулася, сприйнявши цей образ, аж нiби ожила.

"Бачу, бачу... Прощай".

Петро повернувся i покрокував до виходу. Навстрiч уже йшли жiнки у бiлому - урочистi, зосередженi. Вони спiвали. їхнi уста розтулялися i стулялися. Коли б Яворович мiг сприймати їхнi звуки, вiн почув би "Пiсню прощання". Та вiн iшов крiзь цi звуки, як ходив на землi крiзь радiохвилi. А звуки шугали невидимими птицями. Спочатку жалiснi, а потiм веселi слова наповнювали примiщення, вiдбивалися вiд блискучих стiн. Але Петро нiкого не чув, окрiм гупання своїх крокiв i калатання серця. Хвилювався в передчуттi боротьби.

БУДЕМО БОРОТИСЯ

Коли Петро пiдiйшов до своїх друзiв, якi сидiли бiля товстого чорного стовбура, кров кинулась йому до обличчя: Гiлка чистила бiлi "яблука спокою", а Рожевий уже тримав одно в руцi, збираючись кусати.

- Не смiй, не смiй їсти! - гукнув Яворович i шулiкою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те "яблуко", розмахнувся i закинув його в гущавину. - Це ж опiй, отрута, розумiєш - отрута! - Рожевий, ще не зовсiм збагнувши в чiм рiч, поглядав то на свою кохану, яка застигла з бiластим "яблуком" у руцi, то на Петра, що розмахував руками i кричав з усiєї сили: Хiба ти ще не отямився, не зрозумiв, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. Подумай про свiй народ!

Рожевий, наче прокидаючись вiд сну, провiв долонею по обличчю, приглушено сказав:

- Справдi... Цi плоди затуманили менi голову. Так, так... Може, моя Країна Щитiв уже вкрита трупами, а я тут...

Вiн хотiв пiдвестися, та Гiлка кiшкою кинулася до нього i вхопила за довге волосся. Лiвою рукою стискувала йому жмут на головi, а правою тицяла "яблуко" до рота. Рожевий одвертався, не схотiв їсти, мiцно взяв її лiву руку, так що вона випустила волосся, i пiдвiвся на рiвнi ноги.

- Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, - пояснив Петровi, хоч той i так добре розумiв, що вiдбувається. - Але тепер я не пiддамся, не пiддамся...

- Вiрно, друже!

- Я пiду в Країну Щитiв, ми будемо боротися.

- Спитай у Гiлки, де вона подiла нашу зброю.

Петро спостерiгав, як вони розмовляли, бачив на обличчi дiвчини вираз розгубленостi, i вiдчував, як у грудях наростає ненависть до цiєї iстоти, що поставила i його, i Рожевого на краю загибелi. Правда, вiн розумiв, що Гiлка-тiльки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не мiг перебороти неприязнi до неї.

- Каже, в її житлi, - обiзвався Рожевий.

- Нехай веде!

Дiвчина аж зiгнулася, наче несла важкий тягар, наледве встигала за юнаками.

Ходьба трохи втихомирила Яворовича, вiн зрозумiв, що в цих обставинах йому особливо потрiбна витримка. Нервознiсть нiколи й нiкого не приводила до правильних рiшень. 3усиллям волi намагався ввести думки у рiчище. Яке тепер головне його завдання? Стартувати, вийти на орбiту "Астероїда", прилучитися до своїх... Що для цього треба зробити? Звiльнити "Метеора" вiд чiпких лiан. А коли Великий Розпорядник i далi намагатиметься затримувати? Застосувати мазера... мазера... Хоча б швидше дiйти до її проклятої нори! I навiщо вона взяла мазера, якби її спитав? Адже мазер... Як дiє мазер? От вчепилося слово...

Саме в цей мент у Петровiй свiдомостi спалахнув здогад: це ж Великий Розпорядник намагається дiзнатися, що таке мазер! Пiдслуховує i скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, i Петро погасив його. Тепер вiн сам спрямовуватиме течiю своїх думок. Еге ж., мазер... мазер... Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годi. Коли темно допомагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає iнфрачервоного промiння... Мазер дає видимий спектр, освiтлює предмети вночi. Це маленьке свiтило в моїх руках, мiнiатюрне сонце...