Іван Котляревський

Невелике губернське місто Полтава наприкінці XVIII ст. майже нічим не відрізнялося від навколишніх великих степових сіл. Хоч історія його налічувала вже кількасот років (перші літописні згадки про поселення Лтаву датовано 1174 роком, а пам'ятки матеріальної культури донесли до нашого часу залишки людських поселень VII—VI ст. до н. е.), проте Полтава довгий час залишалася невеликим селищем. Це й не дивно, адже вона була дощенту знищена за монгольської навали у XIII ст., а пізніше не раз зазнавала спустошливих набігів інших кочівників. З 1648 року Полтава стає полковим містом. Мужньо боролися мешканці міста проти польської шляхти, під Полтавою були розгромлені шведські сили Карла ХІІ… Після ліквідації полкового адміністративного поділу України Полтава з 1784 року стає повітовим центром Катеринославського намісництва, а трохи згодом, з 1797 року, – новоорганізованої Малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію, місто почало зростати, впорядковуватися й набувати обличчя культурного центру.

Було в місті близько тисячі дворів – будинки поспіль дерев'яні, кам'яних усього два-три. Біленькі хати, криті соломою, з призьбами й ґанками, ховалися в зелені вишневих садків; з-за дерев виглядали, ваблячи зір, тільки передні стіни, на яких веселими візерунками вигравали навпроти сонця дерев'яні, різьблені одвірки та коники, красувалися розмальовані віконниці. Біля в'їздів у місто стояли численні вітряки, що розмірено помахували крилами. Задумливі верби хилилися над тихою мальовничою Ворсклою, просторі луки були оточені блакитними стінами лісів. Майже всі мешканці займалися хліборобством, мали навколо міста ниви та пасовиська, тримали худобу. Побут городян був старожитній, майже всі розмовляли українською мовою. Ще зі старих часів при церквах діяли школи, так що майже всі чоловіки були письменними. Єдиний міський середній навчальний заклад – духовна семінарія, відкрита в 1779 році й названа, як і єпархія, Катеринославською (з 1786 року), де навчалися діти всіх суспільних станів.

На одній з мальовничих околиць міста, на високому пагорбі, з якого видно було чарівну Ворсклу і зарічанську сторону, навколишні хутори й ліси, біля церкви Успіння Богоматері стояв старенький будинок з химерним високим дахом, з ґанком на півтора східця, з невеличкими віконцями. Цей будинок придбав у 1751 році дід Івана Петровича Котляревського, диякон Успенської церкви Іоанн Котляревський, за «27 рублей 50 копеек ходячей российской монеты в вечное и потомственное владение». На сволоці однієї з трьох кімнат, за старовинним звичаєм, кирилицею було вирізано: «Создася дом сей во имя Отца и Сына и Святаго Духа. Аминь. Року 1705 месяца августа 1». З вікон будинку відкривався чудовий краєвид: поросле садами місто плавно спускалося пологим схилом до річки, що грайливо звивалася зеленими луками, за якими темніли віковічні ліси. Недалеко від хати була комора, хлів і криниця з журавлем, а все обійстя – у вишнях. За ним – скільки сягало око – біліли хатки, зеленіли мальовничі левади, серед яких поміж розлогих кучерявих верб вилася Ворскла.

У цьому будинку 9 вересня 1769 року народився Іван Петрович Котляревський.

Рід Котляревських здавна жив у Полтаві. Він походив з українського старшинства й від російського уряду одержав дворянське звання. Батько Івана належав до дворян, але через невеликі статки був змушений працювати канцеляристом у міському магістраті. Хоча ця посада серед чиновників вважалася прибутковою, та маєтність Петра Котляревського була невелика: крім садиби мав за Ворсклою до шістдесяти десятин поля і луків та ділянку лісу. Кріпаків було всього восьмеро – дві родини. Мати майбутнього письменника походила з давнього козацького роду Жуковських.

У Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою, в обстановці, дуже близькій до сільської, і минули дитячі та шкільні роки Івана Котляревського. На берегах невеликої річки, у товаристві сільських хлопчаків-ровесників проходили дитячі літа Івана. У біографії, складеній О. В. Терещенком, так описані умови раннього дитинства майбутнього письменника: «Нерідко доводилось Іванові вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому переносити домашні нестатки…» Саме така вдача та блискуче почуття гумору в майбутньому будуть допомагати, рятувати й підтримувати поета.

Навчання