ХО

- Що менi чинити, що робити? Адже я згодився, обiцяв! - бiгає по хатi збурений Макар Iванович.- Тепер якось нiяково назад лiзти… А їхати не можу… I не поїду, нiзащо не поїду… Але що менi зробити, як викрутитися?.. Боже!

Макар Iванович бiгає по хатi, як навiжений, а Хо не може далi витримати в свому кутку. Його розбира такий смiх, що аж кольки пiд грудьми спирають.

- Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки.- Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумеднiшу фiгуру? Оце "фiл" так "фiл", чистої, мовляв, води!.. Ха-ха-ха!..

Бiла борода Хо труситься вiд реготу, аж холодний вiтер iде вiд неї, а наш патрiот тiпається, мов у пропасницi, уявляючи буйною фантазiєю всi наслiдки своєї необачної обiцянки. Тут i компрометацiя, i втрата посади, i допитiї, i таке страхiття, що й малим дiтям не сниться.

- Не поїду! - рiшає вiн врештi.- Не поїду!

- Баринi - ускакує служебка.- Там принесено з крамницi такий вiнок з срiбла, що аж сяє на сонцi…

- Дурна! - гримає на неї роздратований Макар Iванович i сiдає за стiл.

- Що його зробить? - мiркує вiн.- Напишу хiба, що несподiвано заслаб i через те не можу їхати… Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посидiти в хатi, та що ж робити! Усе ж краще, нiж компрометацiя…

I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливає на паперi жаль, що несподiвана слабiсть змушує його зректись великого обов'язку, ба й честi в ролi депутата виявити свiй невтiшний смуток над свiжою могилою вкраїнського письменника, i через те вiдсилає вiнок у надiї, що вiн дiстанеться не в гiршi руки…

Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: вiн справдi заслаб… вiд страху.

V

Хо вступає в здоровезну кам'яницю, лiзе, покректуючи, по ступанцi високо, аж "пiд небо", i втискається в маленьку кiмнату, в найтемнiший закуток. В кiмнатi - як в улику: гучний гомiн молодих голосiв бринить усiма тонами радостi й смутку. То за столом, при свiтлi лампи, зiбралася в гурточок молодiж, щоб, нiм розiйтись рiзними шляхами, востаннє, може, подiлитися вражiннями пережитого та надiями на будучину.

Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергiї, вiри, злучених з собою теплими, сливе братерськими вiдносинами. I не дивно: всi вони грiлися бiля одного вогнища, кожен брав звiдти свiтло й тепло. Вогнище те - любов до своєї країни, до свого народу; свiтло - то iдея, що дала змiст життю, то свiдомiсть своїх обов'язкiв, тепло - вiра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, свiтла над темрявою…

- Братики мої! - здiймає рiч один.- Розходимось ми рiзними шляхами, розлучаємось, навiки злученi одною iдеєю… iдеєю нацiйно-культурного вiдродження нашої країни… Перед нами життя, перед нами робота… Розiйдiмось ми промiннями сонця, понесiмо свiтло у темнi закутки… Розпливiмось глибокими рiчками, зросiмо рiдну землю, i, "як дiвочi вiнки, зазеленiють нашi ниви"… Не лякаймось великостi працi, не жахаймось важкої дороги! В iдеї нашiй, в нашiй працi, в нашiй смiливостi - сила наша. П'ю за смiливiсть!

- За смiливiсть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.

- Хе-хе-хе! за смiливiсть!..- глузливо шепотить Хо.- Розiйдемось промiннями… розiллємось рiчками… Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають промiння те, як потиснуть морози та скують рiчки - побачимо, куди дiнеться ваша смiливiсть! Хе-хе!.. А про дiда Хо й забули? Не пам'ятаєте, яку чудодiйну силу має його борода? Ге? А сього не хочете?..- I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вiтром.

Але молодiж iз усмiшкою слуха старого. Лякай, дiду!

- Нам скажуть, що думки нашi не новi,- обзивається другий.- I ранiш не одно чисте серце зогрiвалося такими ж iдеями… Та тим-то й ба, що тодi тiльки iдея набирає вартостi, коли поростає тiлом, переводиться в життя. Перевагу нашу я добачаю найголовнiше в тому, що ми поставили собi завданням перевести нашi iдеї в життя i певнi, що зробимо все, що в нашiй силi й змозi… Будьмо передусiм скрiзь українцями - чи то в своїй хатi, чи в чужiй, чи то в свому краї, чи на чужинi. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челядi… Хай вона бринить i розгортається в нашiй родинi, у наших зносинах товариських, громадських, у лiтературi - скрiзь, де нам не зацiплено… Не попускаймо собi навiть у дрiбничках. Несiмо прапор справи нашої в дужих руках а будьмо консеквентними, не вiддiляймо слова вiд дiла… Не жахаймось, що дiло те таке велике, таке важке… Робiм, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йдiм смiливо, пам'ятаючи, що всi дороги провадять до Рима… А поки що нам треба працi, працi й працi… Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного грунту, iду на село господарювати… Придивляючись ближче до життя села, я пересвiдчився, що навiть одна iнтелiгентна людина може багато там зробити, скоро потрапить забезпечити собi поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити руки й до освiти, i до полiпшення економiчного та морального стану нашого ладу.

- А сила ворожа? А кроти, що стануть пiдривати твiй будинок? А шинкар? А жмикрути всякi? - аж пiдскакує на мiсцi Хо, трясучи бородою.- Чи ж ти гадаєш, що то жарти?