ХО

Ой леле! Офiцер… з бiлими шлiфами!.. Макаровi Iвановичу аж в очах потемнiло, аж у п'ятах похололо… От i справдилося його передчуття. От i нещастя!.. Блiдий, переляканий Макар Iванович пiдбiг до столу, скинув на його очима, вхопив бiдну, невинну "Зорю" i, невважаючи на протестуюче "Д. Ц.", укинув її пiд стiл, у кошик. Запевнившись, що в хатi нема бiльш нiчого "небезпечного", вiн скупчив усю силу волi, щоб дати обличчю свому спокiйний вираз.

I саме був час. У хату вступив гiсть… вiйськовий лiкар, знайомий Макара Iвановича.

Х-у-у! Як же вiн налякав його!

Макар Iванович ледве перевiв дух. Тремтячий, блiдий, вiн привiтався до доктора, попрохав його сiсти.

"I чого вiн ходить до мене, отой ворохобник? - промайнула думка в головi Макара Iвановича.Адже я вже раз "не пiзнав" його на вулицi".

- Почну, коли дозволите, просто з дiла, яке привело мене до вас,- почав гiсть, сiдаючи на дзиглику проти господаря.- Учора ви так хутко покинули наш гурт, що…

- Голова в мене розболiлась так, що, повiрите, ледве до лiжка доплентався,- скривився Макар Iванович.

- Отож i ми так домiркувалися, що ви, либонь, занедужали… Як вам вiдомо,- вiв далi доктор,- позавтра в мiстi Луцькому має вiдбутися гучний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на полi вкраїнського письменства, а також виходячи з засади, що нам потрiбнi тепер, мiж iншим, i манiфестацiї, якi б свiдчили про iснування наше, перед ширшою публiчнiстю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти удiл в тому похоронi депутацiєю й вiнком на могилу покiйного. Вiнок уже замовлено, i грошi на нього помалу збираються, але…

"Чого се вiн хоче вiд мене? Чи не грошей часом?" - мiркував собi Макар Iванович i перехопив, виймаючи калитку:

- Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вiнок…

- Спасибi,обiзвався доктор, ховаючи жовтий па-

пiрець.Властиво, тут рiч не в грошах, а в депутацiї,- казав вiн далi.- Ми ухвалили вибрати трьох-двох молодших i одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патрiотизмом i заслугами, припоручила менi прохати вас поїхати депутатом на похорон i завезти вiнок, що я й чиню тепер з приємнiстю.

Макар Iванович зразу налякався.

Може, се небезпечно? Але такi почеснi запросини приємно полоскотали його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патрiотом… Вiн так любить Україну й той добрий український люд! Бiдна, бiдна Вкраїна, чого б вiн не зробив для неї!..

Макар Iванович цiлком розкис. Вiн дякував за честь, запевняв у своєму патрiотизмi, розводився над браком iнтелiгенцiї вкраїнської й, урештi, обiцяв, умовившись щодо своєї ролi з громадянами, виїхати завтра в мiсто Луцьке ранiшнiм потягом.

- А хто їде з молодих? - зупинив вiн виходячого доктора.

- Семен Пилипчук з Андрiьм Гавриленком.

"Погана компанiя",- подумав Макар Iванович, кривлячися.

Доктор попрощався й вийшов, обiцявши за двi години прислати вiнок, а Макар Iванович лишився у хатi.

Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором i причаївся в куточку, звiдки вигiднiше стежити за кожним рухом тiла й духу Макара Iвановича.

Макар Iванович пройшовся по хатi, затираючи руки. Вiн радий. Вiн завжди був певним, що заслуги його, яко патрiота, не загинуть марно. Золото - скрiзь золото. Вiн навiть не дивується, що з-помiж чималого гурту громадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку вiн має право… Тiльки… навiщо тi двоє молодших? Вони якiсь… непевнi… Адже можна б було запрохати когось iз старших - правда, не таких славних патрiотiв, як Макар Iванович, бо не всi ж зазнали в'язницi, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розвiдку,- але все ж людей певних, поважних, з становищем… А то… Семен Пилипчук… Андрiй Гавриленко… Чекайте! Який се Андрiй Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був пiд доглядом? Як же се вiн, Макар Iванович, урядовець, людина офiцiально лояльна, прилюдно виступить з ним у такiй справi, що вже сама з себе трохи… як би се сказати?.. ну, трохи небезпечна!

Нi, се бог зна що таке! Се… се… просто неможливе! Тепер такий час, такi умови, що як плюнути - пiдпасти пiд категорiю українофiлiв, сепаратистiв, полiтичне небезпечних еt сеt. А нащо се? Та й. мiж нами кажучи, до чого нам тепер тi манiфестацiї, до чого такий бучний похорон, з вiнками, з промовами, з комедiями? Умерла людина - поховати її тихенько, зiйтись потому в гурточок, згадати небiжчика, пом'янути сльозою ("п'яною" - шепнув внутрiшнiй голос Макаровi Iвановичу, але вiн не звернув на се уваги), посумувати, що бiднiй Українi нашiй щербата доля забирає кращих синiв,i розiйтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру…

Макар Iванович задумався. Непотрiбно, цiлком непотрiбно, поквапився вiн з обiцянкою їхати на той похорон. Що то в нього - двi голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його вiд "всевицячого ока"? Краще б було вiдмовитись, краще б не їхати. I як можна бути таким необережним?! Цiлий вiк мати на метi обережнiсть i так вклепатися! Ат!