ХО

Хо сидить на росянiй травi, а стара пам'ять його пiдсовує йому образи, де свiжими, яскравими фарбами малюються подiї духа людського. Ось i тi високостi, на якi здiйнятись може вiльний дух людський, а ось i тi провалля, де на днi самому, скутий, як невiльник, плазує вiн у поросi й темрявi… Ось, волочучи кайдани, покволом, вiками цiлими, проходять люди, забитi, заляканi люди, i не насмiлюються звести очi на Хо, глянути страховi в вiчi… Хо знає, що тiльки одиницi зважуються на се, а зважившись, знаходять силу розбити кайдани… От, коли б хоч одиниць тих було бiльше, може, не довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по свiтах, може б, зложив вiн свої кiстки в домовину, бо вже тi кiстки давно просяться на спочинок… Ех, коли б… А тим часом страх владно панує на землi, змагається з приязнею, з чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цiлi народи… Страх! Прищеплений дитинi, виплеканий анормальними умовами суспiльними, вiн стає чiпкою пошестю, робиться потугою, що тамує вiчний поступ усього живучого… Страх!.. Хо - страх! А який з його страх, коли вiн виразно почуває себе порохном, немiчною руїною, яку тiльки полохливiсть людська жене з кiнця в кiнець свiта, наперекiр волi Хо робить його злим генiєм людськостi… Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклу… От i тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу… на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, дiду, пора!..

Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звiвся, обгорнувся, як туманом, сивою бородою й подавсь стежкою з лiсу на шлях.

А лiс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Далi - дерева затремтiли, стрепенулись, розгорнули листочки… Промiнь стрибнув на полянку просто до звинених квiток, пташки заспiвали, комашня заметушилася, лiс загомонiв, природа знов вiджила…

II

Вечiр. Дiти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рокiв шести, сидить долi бiля шафи й уважно будує з цурпалочкiв хату. Меншу, по другiй веснi дiвчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила дiтям кашу. За столом, ближче до лампи, що крiзь молочний кльош розливає м'яке свiтло по хатi, сидить iз шитвом мати. Вона рада, що дiти втихомирились. Ой, тi дiти! Двоє їх, а такий галас справляють, що аж голова наморочиться. Але тепер тихо. Чутно тiльки, як муркає на канапi кiт та нянька стиха приспiвує: "Соро-ка, во-ро-на дiт-кам кашу ва-ри-ла! На порозi студи-ла!.." Дитина з щасливою усмiшкою розгортає дрiбненькi пальчики пухкої ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала кашi, а котрому голiвку скрутила. Урештi ся забавка докучає дитинi, вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.

- Киця!

Але "киця" добре пам'ятає болючi пестощi маленької деспотки й дипломатичне клiпає очима, не рушаючись iз мiсця. Аж ось нетерпляча ручка досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кiт скулить очi, жалiбно нявчить… далi ж, немов дiткнутий електричною iскрою, виривається й тiка пiд комоду, лишивши на руцi мучительки червоний слiд гострих пазурiв. Зчиняється вереск…

- Що там таке. Марино? - кидає роботу мати.

- Та то проклятий кiт дряпнув дитину…

- У тебе все щось станеться… Забав її зараз, чусш, як зайшлася… Починається гуцукання: "Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тобi дамо!.. Ну, цить же, цить… гоп-гоп! гу-цю-цю!"

Але надаремно. Дитина аж заходиться.

- Ну, цить же, цить! бо як пе будеш тихо, то я тебе зараз вiддам дiдовi Хо…- сердиться нянька й пiдносить дитину до вiкна.- О, бач, стоїть дiд Хо з торбою на плечах… Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу… На тобi її, дiду Хо, на!..

Дитина здоровими очима вдивляється в пiтьму, що чорнiє поза вiкном, i затиха… В очах, ще мокрих од слiз, малюється жах… Так, тi очi бачать у таємничiй пiтьмi постраха дiтей - Хо, страшного, бородатого дiда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дiтей. Якийсь холод торкається делiкатного дiтського тiла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна… Дитина насилу вiдриває очi вiд вiкна й ховає голову в няньки на грудях.

I знов тихо в хатi.

- Мамо! - збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будiвлю.- Мамо! А де тепер сонце?

- Сонце?.. Сонце тепер спить.

- А де ж його хата?. - Отам за горою, де воно сiдає…

- Там, де живе лiсник Панас?

- Еге… Але тобi спати час, дитино. Дитина, однак, наче не чує материної уваги. Вона пiдбiга до матерi й спирається їй на колiна.

- Мамо! А чи сонце має дiти?

- Має.

- А де ж вони?

- Де? а на небi… отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi…

- А чом же вони тепер не сплять?

- Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза.

- Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик - се син куховарчин, що бавиться часом iз паничем.

- Не можна, Петрик слабий…

- А я йому занесу яблуко…

- Не можна,сказала.

- Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..

- Ох, господи! Одно скiнчило, друге починає… Цить менi зараз!.. Не пiдеш.

- Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..

- Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!..

Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку.