Князівство Трояндового Хреста

– От чортівня! – Дядько обтрусився, підводячись. – Дайте мені меча!

Йому простягнули величезний півтораручний фламберг. Він замахнувся з усієї сили і вдарив по бар'єру. Лезо не видало жодного звуку, але ковзнуло по ньому так, ніби вдарилося об чисту сталь. Так само закінчилося ще кілька ударів, аж поки лезо не вищербилося. Помітивши це, велетень почав ще більше лаятися, перебиваючи глибоким басом сміх натовпу, що зібрався навколо.

– Та ну його нахрін!

– Гармати! Гармати потрібні! – закричав хтось із натовпу.

– Або катапульта!

– Або Папа Римський!

Селяни вмирали від сміху. Грубенбергер безпорадно грюкнув кулаком об стіну і сплюнув на землю з огидним виразом на обличчі. Раптом, зовсім несподівано, Альберт голосно заговорив:

– Ти трудишся непотрібно, лицарю. Відразу видно, що ця стіна – сатанинська штука.

Еркісія подивився на свого супутника, наче збираючись його спопелити.

– А ти хто такий? А чому б тобі не спробувати, шмаркачу? – одразу ж відізвався хтось із натовпу.

Почулися підбадьорливі вигуки, підійшло кілька селян. Один з них схопив коня монаха за вуздечку.

– Мій супутник не хотів нічого поганого, – заговорив Еркісія, зберігаючи спокій. – Він лише хотів зазначити, що панові Грубенберґеру не потрібно більше приводів для слави, адже звістка про його подвиги розійшлася по всіх усюдах. Бувайте здорові, добрі люди, – рішуче закінчив він і так само рішуче порушив коня до ходу.

Вчений кінь штовхнув непроханого гостя, який одразу ж відпустив вуздечку. Домініканці розвернулися і поїхали геть.

Альберт почервонів від сорому, як буряк. Було видно, що він зрозумів свою помилку, але іспанець не втримався від уїдливого зауваження:

– На майбутнє, брате... Привертати до себе увагу посеред буйного натовпу рідко буває гарною ідеєю, особливо коли ти подорожуєш інкогніто.

Якийсь час вони їхали мовчки. Лише через кілька хвилин француз наважився заговорити:

– Чи не варто нам... дослідити цю штуку? Цей... Ковпак? Очевидно, що це не природне явище....

Він не міг знати, що Домінік думав про це відтоді, як побачив сріблясту стіну. Але ситуація, в якій опинився іспанець, стала досить складною. Він усвідомлював, що послання на пошуки дівчини було своєрідним покаранням – йому могли дати більш цікаві і склпдні завдання, тим більше, що він був одним з найдосвідченіших і найперших в ордені, хто навчився мистецтву благословень домініканців. Тіленхайм явно не хотів, щоб Еркісія отримав якусь престижну роботу, чи то через особисту неприязнь, яку вони відчували один до одного, чи то як нагадування про те, що він змарнував завдання з манускриптами і битвою. Водночас, навіть великий генерал не міг дозволити собі так бездумно розтринькувати людські ресурси, а те, що він мав голову на плечах – це було безсумнівно. Це означало, що дівчина все ж таки мала якесь значення, поки що незрозуміле для Еркісії. Водночас Домінік все ще був винен у несубординації. Щоправда, він обійшовся без наслідків через своє чимале становище в ієрархії, але вдруге свавілля могло закінчитися погано. Сама присутність брата Альбера була чітким сигналом, що за ним пильно стежить генерал, адже він не сумнівався, що в хвилях його неуважності молодий француз старанно надсилатиме звіти до Риму. Водночас він знав, що магічна сфера приверне увагу половини ордену – тож якщо генерал потребуватиме його послуг, завжди є можливість повернутися сюди.

І хоча його мучила цікавість, зваживши всі "за" і "проти", нічого не залишалося, як відповісти Альберту:

– Це не наше завдання. Ми повертаємося до Ньордлінґена.

Після короткої подорожі назад вони почали розпитувати про таємничого візника, який нібито знав, де знаходиться дівчина. Однак їм не пощастило, хоча й досить швидко знайшли батька селянина, про якого йшлося, імовірно, на ім'я "Світлий". Батько цілі повідомив їм, що його син поїхав кількома днями раніше в якості провідника до Штутгарта.

– Якщо зустрінете його, – сказав він їм услід, – передайте цьому виродку, що якщо він захворіє або загубить мою Кару, я йому ноги з дупи повириваю!.

Ченці без великого жалю покинули люблячого батька, а наступного ранку, хотіли вони того чи ні, виїхали на тракт, що вів до Штутгарта. Дорога минала мирно. Всі важливі скупчення військ були набагато північніше, а Ковпак, звістка про який розлетілася блискавично, став об'єктом такого загального інтересу, що двоє вершників на стежці вже нікого не цікавили. Заспокоєний Еркісія в якийсь момент перестав свистіти і запитав юнака:

– Що змусило тебе вступити до Ордену?

У відповідь Альберт знову почервонів, як призахідне сонце.

– І що, ти вже склав якісь обітниці?

– Ні, просто... Е-е... Заради любові до Бога... І щоб творити добро словом, нести послання....

– Ну-ну. Ці формули мені, як правило, відомі. Я серйозно питаю.

– А ти?

– Коли я вступив до Ордену, – зітхнув Еркісія, – нікому не треба було вчити мене правильним формулам, бо я вже знав їх напам'ять. Поки Орден не трансформувався, моїм покликанням було місіонерство.

– Ви були в місії? – Альберт дивився на іспанця великими очима. – Де саме?