Криза сучасного світу

Та облишмо детальніші міркування з цього приводу й повернімося до наслідків, які передбачають заперечення будь-якої істинної ієрархії, та зауважимо, що нині людина не лише виключно випадково виконує власну функцію — що є хибою, котра, за нормальних умов, була би винятком — а й трапляється таке, коли одна людина почергово виконує абсолютно різні функції, так ніби вона здатна змінювати свої схильності за власним бажанням. Це може здатися парадоксальним в епоху граничної «спеціалізації», втім, таким є стан справ, особливо у сфері політики; незважаючи на те, що компетентність так званих «спеціалістів» найчастіше є досить ілюзорною або, щонайменше, обмеженою надзвичайно вузькою сферою, віра у цю компетентність усе ж являється фактом, і можна запитати, чому ця віра не важить, коли справа доходить до кар’єри політиків, яким рідко здатна зашкодити навіть найбільша некомпетентність. Однак, якщо замислитись, можна із легкістю помітити, що дивуватись нічому, і це лише один з природних результатів «демократичної» концепції, згідно з якою влада одержується знизу та спирається на більшість, що обов’язково передбачає відсутність компетентності, котра є принаймні відносною вищістю, а тому й привілеєм меншості[140]

.

Не будуть марними тут деякі пояснення, котрі дадуть змогу, по-перше, викрити ряд софізмів[141]

, які ховаються за ідеєю «демократичності», та, по-друге, виявити зв’язки між цією ідеєю і сучасною ментальністю загалом; крім того, з огляду на нашу вихідну позицію, фактично зайвим буде вказувати на те, що наші міркування оминатимуть питання політичних партій та чвар, до яких ми не збираємося навіть приступати. Ми дивимося на ці речі без жодної зацікавленості, як робили би й у разі будь-якого іншого об’єкта дослідження, тож прагнемо якомога чіткіше зрозуміти, що лежить в основі всього, адже такою є необхідна та достатня умова для розвінчання всіх ілюзій, котрі оволоділи нашими сучасниками щодо цього питання. Тут також постає питання «навіювання», яке ми вже згадували в контексті відмінних, утім споріднених, ідей; коли ми зрозуміємо, що це всього-на-всього навіювання, як тільки ми збагнемо механізм його дії, воно стане непридатним для використання; в подібних питаннях дещо глибший та суто «об’єктивний» аналіз — як сьогодні кажуть, використовуючи особливий жаргон, позичений у німецьких філософів — виявляється набагато ефективнішим від усіх сентиментальних декламацій та партійної полеміки, котра неспроможна щось довести, адже є лише виразом простих індивідуальних преференцій.

Найбільш переконливий аргумент супроти «демократії» можна резюмувати у декількох словах: вище не може витікати з нижчого, тому що «більше» не може виникнути з «меншого»; це абсолютна математична істина, заперечити яку неможливо. До речі, такий самий аргумент, будучи залученим в іншому порядку, дійсний і проти «матеріалізму»; й така схожість ситуацій є невипадковою, адже ці дві речі пов’язані набагато тісніше, ніж може здатися на перший погляд. Абсолютно зрозуміло, що люди не спроможні наділяти силою, якою самі не володіють; істинна влада може походити виключно зверху, а її легітимація, між іншим, є справою чогось вищого за соціальний порядок, тобто духовної влади; якщо ж ситуація є інакшою, то це не більш ніж підробка влади, положення, що не має виправдання у жодному принципі та з якого можуть панувати лише безладдя та збентеження. Повалення всієї ієрархії розпочинається, як тільки мирська влада починає прагнути незалежності від духовної влади, а згодом і її підкорення, прикриваючись водночас політичними цілями; так відбувається перша узурпація, котра відкриває шлях решті, це дає зрозуміти, що, наприклад, французьке королівство, починаючи з XIV століття, несвідомо працювало на підготовку Революції, котра повинна була знищити його; можливо, колись ми матимемо нагоду розвинути цю думку, тому що вона заслуговує на увагу[142], та наразі ми можемо дозволити собі лише стислий виклад.