Кульбабове вино

Заплющивши очі, щоб краще чути, Дуглас утягнув носом повітря. З одного боку на нього віяло пекельним жаром від плити, з другого раптом сипнуло хурделицею борошна, а серед того дивовижного клімату орудувала бабуся, і в погляді її очей було щось чаклунське, під корсетом сукні немовби ховалися дві вгодовані теплі курки, а руки так і мигтіли, наче їх було не дві, а тисяча, — щось просівали, колотили, збивали, різали, кришили, чистили, ліпили, солили, помішували.

Не розплющуючи очей, Дуглас навпомацки рушив до дверей комори. З вітальні долинув вибух сміху та брязкіт чайних чашок. Але він простував далі, до прохолодної, мов підводна печера, царини їстівного зілля та дикої хурми, де йому одразу вдарив у ніс густий дух вершково-жовтавих бананів, що тихо достигали на полиці. Над пляшками з оцтом знялася дрібна мошва й сердито задзижчала йому у вуха.

Він розплющив очі. І побачив свіжі хлібини, що лежали, чекаючи, коли їх наріжуть скибками теплої літньої хмари, а довкола, мов їстівні обручики в якійсь грі, розкотилися смаглі пампушки. У Дугласа аж слина потекла. Тут, за затіненою сливовими деревами стіною будинку, де кленове листя проти вікна мовби дзюрчало струмком на гарячому вітрі, хлопець узявся читати на бляшанках у шафі назви різних спецій.

«Як же віддячити містерові Джонасу за те, що він для мене зробив? — думав Дуглас. — Як відплатити йому за добро? Нема чим, ну просто нема чим. Таке не відплачується. А що ж тоді вдіяти? Що?.. Може, зробити добро комусь іншому? — подумав він. — Передати його по колу. Оглядітися довкруг, знайти когось, хто цього потребує, та й до діла. Мабуть, це єдиний спосіб…»

Перець із Кайєнни, майоран, цинамон…

Назви загублених казкових міст, де знялись і розлетілися по світу насичені прянощами бурі.

Дуглас підкинув на руці сухі цибулинки, привезені з якогось невідомого континенту, де колись вони падали на молочно-білий мармур з коричневих рук тамтешніх дітлахів, правлячи їм у грі за камінці.

Він зупинив погляд на наклейці однієї з банок і полинув уявою у зворотний бік календаря, до того заповітного дня на початку літа, коли, озирнувшись довкруг, порочив, що весь світ обертається навколо нього.

На наклейці було написано: «Смакота».

І Дуглас зрадів, що вирішив повернутися до життя.

Смакота! Як підходило це слово до дрібно порізаних маринованих овочів, гарненько укладених у велику скляну банку з білою кришкою. Той, хто дав цьому припасу таку назву, мав голову на в’язах. Завзятий і невтомний, він, певне, потоптав чимало рясту, назбирав зі всього світу різних утіх, напакував їх у банку, й, вигукуючи це слово, написав його великими літерами. Смакота! Воно ж бо так звучить, ніби качаєшся на зеленій луці разом з пустотливими гнідими лошатами, а в роті у тебе жмуток солодкої трави, або поринаєш з головою у глибоку воду і хвилі хлюпочуть тобі у вуха. Смакота! Дуглас простяг руку. А отут — прянощі…

— Що там бабуся готує нам на вечерю? — почувся з реального надвечірнього світу вітальні голос тітки Роуз.

— Ніхто ніколи не знає, що вона готує, поки не сядемо за стіл, — відказав дідусь, який сьогодні раніше повернувся з роботи, щоб гідно зустріти цю величезну рожеву квітку. — Це завжди таємниця, і ми можемо тільки гадати.

— Ну, а я люблю знати наперед, чим мене годуватимуть! — вигукнула тітка Роуз і засміялася. Кришталеві підвіски на люстрі у вітальні жалісно задзвеніли.

Дуглас забився ще глибше в сутінь комори.

Прянощі… Теж чудове слово. Та й базилік, і бетель. І естрагон. І кері. Все дуже гарні слова. Але смакота… ні, Смакота,

з великої літери, — безперечно, найкраще!

Оповита серпанком пари, бабуся приходила, йшла і знову приходила, приносячи з кухні накриті покришками страви, а всі, хто був за столом, мовчки чекали. Ніхто не зважувався підняти покришку й глянути на сховані під нею наїдки. Нарешті сіла й бабуся, дідусь проказав подячну молитву, і тоді срібні покришки вмить злетіли вгору, наче зграйка сарани.

А коли всі роти були напхом напхані тими куховарськими дивами, бабуся випросталась на стільці й запитала:

— Ну як, смакує?

І всі родичі та пожильці, включаючи й тітку Роуз, що залюбки працювали щелепами, враз опинилися перед важким вибором. Озватись і порушити чари чи й далі втішатися цією солодкою поживою богів, що сама танула в роті? Здавалося, неспроможні зробити вибір, вони от-от заплачуть чи засміються. Судячи з вигляду, вони ладні були сидіти там довіку, і їх не зрушила б з місця ні пожежа, ні землетрус, ні вулична стрілянина, ні розправа над невинними на подвір’ї за вікном, — так заволоділи ними ті неземні пахощі, що немовби обіцяли безсмертя. У ці хвилини, присмачені ніжними травичками, солодкою селерою, духмяними корінцями, навіть найчорніший негідник видався б їм божим ягням. Усі очі перебігали по сніжній рівнині столу, заставленого всілякими фрикасе, салатами, солодкою квасолею, свининою з кукурудзою та бобами, тушкованою рибою, м’ясним рагу. І чути було лише одвічне булькання варива у кухні та цокання виделок об тарілки, що немовби відлічувало секунди замість годинника.