Кульбабове вино

Усі десятеро мешканців будинку незворушно сиділи на веранді. Дідусь урочисто, мов поїзний провідник, чи мер міста, чи добрий друг, спустився східцями.

— Роуз, — мовив він, узявши тітчину руку й трусячи її вгору-вниз, — я маю щось тобі сказати.

— Що це означає? — запитала тітка Роуз.

— До побачення, Роуз, — сказав дідусь.

У надвечірній тиші вони почули, як загудів, віддаляючись, поїзд. На веранді нікого не було, валізи зникли, кімната тітки Роуз стояла вільна. У бібліотеці дідусь понишпорив рукою за творами Едгара По й, хитрувато посміхаючись, видобув звідти невеличку пляшку, схожу на аптечну.

В цей час повернулася додому бабуся, що ходила сама до міста дещо прикупити.

— А де ж тітонька Роуз?

— Ми провели її на станцію і попрощалися, — відказав дідусь. — Усі гірко плакали. Їй страшенно не хотілось їхати, але вона попросила переказати тобі найсердечніше вітання й пообіцяла, що приїде ще, років через десять. — Він дістав з кишеньки масивний золотий годинник. — А тепер пропоную всім піти до бібліотеки й випити по скляночці вишнівки, поки бабуся готуватиме нам свою звичайну розкішну вечерю.

Бабуся подалась до кухні.

У бібліотеці домочадці й дідусь із Дугласом жваво балакали, сміялись, але всі чули приглушені звуки, що долинали з кухні. А коли бабуся вдарила в гонг, усі наввипередки, штовхаючись ліктями, посунули до їдальні.

Кожен відкусив по величезному шматку.

Бабуся допитливо придивлялася до облич за столом. А всі присутні втупили очі в свої тарілки, поклали руки на коліна й тримали за щоками непрожовані шматки їжі.

— Я розучилася готувати! — сказала бабуся. — Втратила свій хист…

Вона заплакала.

Потім підвелась і поплентала в свою ретельно опоряджену, обліплену наклейками кухню, опустивши перед собою безпорадні руки.

Спати лягли голодні.

Дуглас чув, як годинник на вежі міської управи вибив пів на одинадцяту, одинадцяту, потім північ, чув, як усі в домі неспокійно совались на ліжках, так наче під осяяною місяцем покрівлею великого будинку напливали морські хвилі. Він знав, що ніхто не спить, бо не дають заснути невеселі думи. Лежав довго й зрештою сів на ліжку. Всміхнувся до стіни, до дзеркала. Усміхнувся й тоді, коли відчиняв двері й скрадався сходами наниз. У вітальні було темно, пахло старістю і самотністю. Дуглас затамував віддих.

Потім він навпомацки дістався до кухні, трохи постояв, ніби чогось чекаючи…

І нарешті взявся до діла.

Пересипав млинцеве борошно з гарної нової бляшанки в стару торбину, де воно було завжди. Повернув-крохмаль у щербатий глиняний горщик. Висипав цукор з великої бляшанки з написом «Цукор» і розіклав його по звичних менших коробках, призначених, згідно з наклейками, для прянощів, ножів і шворок. Порозкидав гвоздику по півдесятку шухляд, де вона лежала роками.

Познімав з полиць миски й тарілки, дістав із шухляд ножі, виделки, ложки й позалишав усе те, як було раніше, — на столах.

Він знайшов на полиці каміна у вітальні нові бабусині окуляри й сховав їх у коморі. А потім розпалив у старій дров’яній плиті величезний вогонь, пустивши в діло аркуші, видерті з нової куховарської книги. І на першу годину серед нічної тиші в закіптюженому комині загуло буйне полум’я, так загуло, що підняло на ноги всіх у будинку, спали вони там чи не спали. Дуглас почув, як на сходах зачовгали бабусині капці. А за хвилю й сама вона стала на порозі і, розгублено кліпаючи очима, подивилася на розгардіяш у кухні. Тим часом Дуглас уже встиг сховатися за дверима комори.

І ось о пів на другу глухої темної ночі легенький протяг поніс по коридорах смаковиті пахощі. Згори одне по одному почали спускатися жінки з накрученим на бігуді волоссям, чоловіки в купальних халатах — усі вони навшпиньки підходили до дверей кухні й зазирали всередину, де темряву осявали тільки нерівні спалахи червонястого вогню в розжареній до шкварчання плиті. І там, у тій теплій темряві, близько другої години ночі серед брязкання й дзвону посуду невиразним привиддям снувала бабуся, знов підсліпувато мружачи очі, і руки її самі непомильно знаходили все, що треба, посипали духмяними спеціями вариво, що булькало в каструлях і парувало в казанках, щось хапали, мішали, переливали, і її розшаріле обличчя над тими принадними дивами червоніло у відсвітах вогню, мов у справжньої чаклунки, натхненої магічними чарами.

Тихенько, мовчки домочадці накрили стіл найкращою скатертю, розіклали серветки та мерехтливе столове срібло, а щоб не порушити чарів, засвітили замість електричних ламп свічки.

Повернувшись додому з нічної роботи в друкарні, дідусь аж собі не повірив, коли почув, що в освітленій свічками їдальні проказують застільну молитву.