Лебедина зграя. Зелені Млини

З села прибули підводи з жінками і кількома чоловіками, які весь день працювали на буряках. Ніяк не могли знайти точку для трактора з приводом, все злітав пас, то молотьбу почали десь опівночі. Мене поставили до соломи третім ще до двох скиртоправів, уже літніх дядьків з Журбова. Елеватор гнав солому, й ми ледве управлялися відбирати її. Сон звалив мене на світанку. Кажуть, що вранці приїздив Клаус на машині, залишився задоволений молотьбою, похвалив Тарасова, який правив тут за старшого, і подався на Зелені Млини (то все була його зона). Похвалився тут, що вони таки впіймали десятого, десь аж під Дахнівкою (це біля Глинська), той начебто звідси, з Гураликового лісу, вивтікав на білому коні. Забившись у солому, я проспав того великого пана, так і не бачив Клауса, але потім зробив для себе суттєве уточнення, зв'язане з одиноким білим лошам у табуні, яке позбулося матері. І ще подумав про те, що так і не збагнути нам, за якими об'єктивними законами ми обираємо на війні з безлічі доріг смерті саме ту, яка потім виявляється дорогою життя. Якби впіймав я коня, мене могло б спіткати те саме, що спіткало «болотяника», напевне, Гей–бу… Кінь додає звитяжності, зухвальства, але робить вершника примітним, а надто ще білий кінь… І те сказати, що з конем я нізащо не опинився б на ваговій і не зустрів би… товариша Теслю. Все більше схиляюсь до того, що це він, а можливо, того так прагла моя душа.

Розділ шостий

Рузя поверталася з буряків пізно, — ці осінні вечори якісь раптові, волохаті, наче виповзають з самої землі, а не спадають на землю тихо, як усі вечори іншої пори року, — відмикала хату й кидала з сінешньої пітьми у хатню: «Жива, Мальво?» Мальва ще за дня запинала кухонне вікно ковдрою, світила кліпавку на конопляній олії, а тоді вже догоджала Рузі, як рідна мати. Найперше стягувала з неї розжухлі за день чоботи, що наче приростали до ніг. Мальва ніяк не могла приноровитись, щоб зробити те вправно: то Рузю звалить разом з ослінчиком, то сама перекинеться з вивзутим чоботом — сміху в хаті, де ж би й посміятись, як не за тим роззуванням, хоч гребля поруч, там ще йдуть жінки з буряків, і сміятися голосно ніби й зась у такому запіллі. Після вечері Рузя падала в ліжко, воно стояло в світлиці, все в нікелі, в сутінках скидалося на якусь диво–машину, — це перша Рузина премія за буряки. В ньому Рузя почувала себе людиною, щоразу поринаючи думками в минуле. Дивувалась, як все це було недавно і як могло статися, що за такий невеличкий проміжок часу відбулися такі разючі зміни в її та Мальвиному житті. Питалася з того нікелю: «Невже це назавше, Мальво?» Мальва в цей час вносила стареньке точило з сіней, гострила для Рузі мечика, яким та чистила буряки (хоч як вигострить, а він затуплюється за день), не вступала в розмову, бо знала, що Рузя, зігрівшись, зараз і засне на своїй диво–машині.

Потім виносила в сіни точило, перебиралась у благеньку Рузину вдягачку, замикала хату на той самий замок, яким Рузя замикала двері на день, і, викравшись на Вавилон, досхочу насолоджувалася свободою, спочивала душею від свого потайного життя, найбільшим і наймерзотнішим ворогом в якому виявились не страх, як вона досі думала, і навіть не безвихідь чи беззахисність, а самотність, сіре подення тих самих спостережень, почувань. Самотність обезкрилювала найдужче, гасила всі живі поривання, перетинала останні нитки з довколишнім світом, навіть оті найвутліші, уявні, як степові павутинки, яких все менше приносила Рузя додому на своїй одежі. Тільки на свободі Мальва відчувала всю принадність світу, що її оточував, нехай навіть безправного, пригнобленого, причаєного, та все ж доконче свого, знаного з дитинства.

Якось іде вона вуличкою, аж тут Фабіян з цапком з–за рогу. «Здрастуй, Рузю! Куди так пізно несе тебе?» Кинулась від нього геть, та він назирці пішов за нею, догнав. «Від кого ховаєшся, Мальво? Хіба ж я не того самого духу, що й ти?» Отак, наче й ненароком, замала вона спільника, чи не єдиного поки що, окрім Рузі.

Скоромні ще видихували страхіття полону, з якого повернулися нещодавно, ходять щотижня в Глинськ реєструватися. Вдосвіта мали знову вирушати до Глинська, а то однаково, що вирушати на власну смерть, черга до віконця, де реєструються, за кожним разом меншає, і Конрад Ріхтер ставить їх, Скоромних, у приклад іншим: «Гут, Вавилон, гут!» — щоразу гукає, ніби дивуючись з того, що вони знову прийшли. Але ж як не йти, коли тут діток як маку, жінки, якесь господарство, а ще те, що ось він, Фабіян, поручився за них головою перед Шварцом і всіма тамтешніми вершителями. Ходять…