Лебедина зграя. Зелені Млини

Сташко під виглядом тієї ж гри у «німців» та «наших» пробирався у подвір'я, зазирав у вікна, докликався її: «Мальво, це я…», зберігаючи, певна річ, деяку обережність. Що ж до «німців», так ті просто нахабніли біля інших вікон, гукали хором: «Сташко! Сташко! Бігом сюди! Он вона, он вона! Стоїть у кутку». Сташко біг туди, припадав до шибки, але ніякої Мальви. Мальву ж жахало те, що вони говорили про неї не як про живу, раниму, якій можна завдати болю, а як про німий предмет їхньої допитливості. Думала: «На цей момент бракує лише справдешніх німців». Впізнавала по дітях їхніх батьків, був тут і Явтушків найменшенький, одноліток Сташка, з чужих вже й не дивувалась. Але свій, рідна кров, рідна душа. Отак рідний син може заподіяти лихо, хоч і приходить сюди з найніжнішими почуттями.

Повертався додому ошуканий, скривджений. А одної ночі чи привиділось йому, а чи наснилось, що Мальва сидить біля ліжка, в хустині, дихає на нього, як ніби жива, та коли прокинувся — її вже не було, неначе розтанула в пітьмі. Розповів бабусі про те своє видіння, цього разу бабуся не стала сварити його, а наступного дня сама привела до Рузі, дістала ключа на віконці, що над дверима, й, одімкнувши хату, сказала: «Шукай, дурнику, сам». Мальва змовилась зі старою, сховалась на горищі, у старій віялці, яку випер колись туди ще Петро Джура, випотрошивши з неї усі нутрощі. Хлопчина, вражений такою довірою бабусі, вчинив справжній трус, обшарив усі закапелки в хаті, на горищі, обстукав навіть віялку, засновану павутинням, та, не виявивши матері, тяжко засумував. Не міг збагнути, навіщо ті, у кого матері тут, у Вавилоні, так жорстоко насміялися з нього.

Замкнувши хату, стара повела хлопця додому, а точніше, повів її Сташко, бо, відколи Мальва тут, у Вавилоні, Зінгерка геть засліпла. «Нехай кажуть тобі, що хочуть, а ти не вір нікому, бо яка ж мати не прилинула б до свого дитятка, якби була вона тут». Ця пересторога була необхідною для Кожушних. Сташко розбазікає дітям, діти батькам, і піде снуватися ниточка в самий Глинськ, до Конрада Ріхтера (Кожушні не знали, що та ниточка вже й так снувалась, а їхня пересторога виявилася запізнілою). Один раз Конрад Ріхтер вже навідувався до Кожушних. Запитав, чи вдома Мальва Кожушна (він вимовляв її прізвище — Кожун–а–а–а).

«Та хай мені й геть очі витечуть, коли бачила я її від початку війни», — клялася Зінгерка, та не проминула ж нагадати при тому і про давні зв'язки їхнього роду з німецькою фірмою «Singer», якій вірою і правдою стільки літ служив агентом її чоловік, а Мальвин батько Орфей Кожушний. «Мо', й пан Ріхтер чув про такого агента, який метався по світу з машинками цієї фірми. За те їх і досі Вавилон прозиває Зінгерами, а це вам, пане, щось та значить, бо ж Вавилон прізвиська людям добирає так, що носять вони їх довше, ніж живуть, до сьомого коліна носять». Показала на Сташка, сина Мальвиного, онука свого: «Вже і він помре Зінгером…» Старій здалось, що все те справило враження й на гестапівця. Він сказав, що знає таку фірму, щось шепнув перекладачеві, той побіг до машини й приніс звідтіля цукерка, довгого, в кольоровій обгортці, віддав шефові, і той вручив цукерка нащадкові Зінгерів. Тоді ще справді Мальви не було у Вавилоні, вона переховувалась у Глинську у Варі Шатрової. Хлопець не знав, як бути з цукерком, то бабуся і тут не розгубилась: «їж, їж, це ж начебто від наших родичів». А коли Конрад Ріхтер поїхав, бабуся вихопила цукерка й пожбурила в помийницю: «Хай нас бог боронить, дитино, від таких родичів! Приїздив, гаспид, по Мальвину душу».

Того досвітку мати затопила в печі, хотіла, як звично, подати Мальві знак димами, що вони тут з онуком живі й здорові, а вона може собі спокійно перебути ще один день. Коли це прямо з мжички, сірої, густої, схожої на дим, — Фабіян у віконці, мішечок на голові ворком, окуляри, полум'я з печі висвітило його в мокрій шибці. В таку рань Фабіяна рідко бачать на Вавилоні. Вийшла до нього, був він без цапка, сам. «Бабо, — навіть не поздоровався. — У Зелених Млинах наші скинули десант цієї ночі. По всіх селах обшуки. Можуть приїхати і сюди. Скажіть Мальві, нехай тікає десь далі. І то зараз, бабо, в цю ж мить. Хоч до мене, а хоч куди–інде, тільки не тут, тільки не тут…» — «Нема її, Левку, і не буде, хто–хто, а ти ж бо знаєш, що вона подалася з нашими». — «Бабо, йдеться про життя або смерть, а ви верзете таке, наче вам сказати більше нічого». — «Ба й нічого!» Зачинила перед ним двері, а ноги підкошуються, руки негодні скрутити віхтя, ледь дотопила піч, а тоді заходилась будити Сташка, щоб той провів її до тітки Рузі «позичити солі», вона оце, мовляв, тільки зараз помітила, що в них скінчилася сіль. Геть розвиднілось, доки зібрались, люди вже вибрались на буряки, на греблю, що по той бік ставу. Скочувалися з гори порожні вози, наче падали туди з неба й розбивались там, бо далі їх вже не було чути. А тут тихо, майже нечутно підкралася до воріт машина. Одна, а за нею і друга, — грузовики.