Лебедина зграя. Зелені Млини

«Вибирайте!» — показав Ріхтер на стіну. Були там і трьохлінійка з надгризеним прикладом (слід кулі), і напівавтоматична гвинтівка СВТ, добре знайома Явтушкові з фронту (річ ненадійна, від найменшої порошинки вже заїдає), був там і наган з ланцюгом біля рукояті (річ вельми приваблива й легендарна), але ж Явтушок зупинив свій погляд на своєму власному витворові. «Ви надто малий для цієї зброї», — посміхнувся Ріхтер, змірявши Явтушка, і зняв для нього трьохлінійку. Патрони він зможе взяти у пана Манжуса, шефа поліції. Явтушок не чекав такого повороту, адже тепер йому доведеться нести гвинтівку через весь Глинськ, до майдану, де чекає його Савка з підводою. Його можуть побачити і знайомі, близько двохсот глинських громадян мостять дорогу, розбиту свого часу танками, всі ті люди його добре знають і тепер побачать з гвинтівкою. Що вони, ті стражденні, подумають про Явтушка Голого, знаменитого вавилонянина, озброєного в гестапо? Явтушок став мокрий, як миша. І коли шеф подав йому руку, бачачи в ньому віднині свою опору, то тут же гидливо висмикнув її і заходився витирати носовичком. Відтоді Ріхтер більше ніколи не вітався за руку, а тільки словесно, хоча Явтушкова рука у всіх тих випадках була суха, як астраханська тараня.

Пан Манжус, побачивши Явтушка при зброї, сіпнувся з–за столу. Явтушкові видалося, що шеф поліції в першу мить злякався озброєного, але, справившись, що й до чого, заходився плескати Явтушка по плечу, на якому висіла трьохлінійка. «Чудово, пане Голий, чудово, нашого полку прибуло одним славним воїном. Скільки ж вам тих патронів? Сотню, дві?» — «Так, — подумав Явтушок для себе, — мені ще тільки бракує до цього нещастя на плечі вийти звідси з мішечком патронів на спині». «Десять штук!» — категорично сказав Явтушок, чим неабияк здивував Манжуса: «Так мало?» — «На вас вистачить, пане Манжус», — хотів сказати Явтушок, але сказав: «Хіба, пане Манжус, щось залежить від кількості патронів? Усе залежить від кількості пострілів. Іноді один влучний постріл…» — «А ви впізнали мене, пане Голий?» — запитав Манжус, зайшовши за стіл. «Щоб сказати, то ні, але щось таке стоїть у пам'ятку невиразне». Ще б пак, Явтушок пам'ятав його добре, напередодні самої війни він об'явився у Вавилоні під виглядом муляра, чудово складав селянські печі. Саме перед тим Явтушок спалив кілька хат підряд, щоб мати можливість сплатити за них страхові, кільканадцять же нових хат зведено було на ті ж страхові з минулого року, тому потреба в майстрові печей була велика. Дуже обносилися печі і в старих хатах. Сталося ж якось так, що старі майстри печей вимерли, а новим ні на чому було взятися, хатнє будівництво завмерло на тривалий час, — у Вавилоні будували переважно громадські будівлі — стайні, корівники, комори й таке інше, аж доки страховий геній Явтушка не примусив вавилонян та й довколишні села подумати про нові житла. Так бурхлива діяльність одного викликала необхідність в іншому. В оцьому самому майстрові печей. Юхим Манжус був із тих, кого зіслано за сто кілометрів од кордону, однак він не осів на сто першому кілометрі, а прибув аж сюди, до лемків, пересипав кілька печей в Зелених Млинах, але розлаявся з лемками, нібито ті мало платили йому, й перебрався до Вавилона. Лук'ян Соколюк старанно перевірив його документи — майстер мав паспорта з правом прописки за сто кілометрів від прикордонної смуги. Вавилон не мав підстав відмовити майстрові у наданні притулку, хоч то був час посиленої пильності.