Лебедина зграя. Зелені Млини

Ріхтер не знав, та й не міг знати, що був то Явтушок з Вавилона, чоловік, який буквально через кілька днів після «загибелі» буватиме в цьому кабінеті, ба навіть бачитиме на власні очі не лише рівні рядочки гільз на столі, закріплених шпильками, але й свій обріз, що висітиме на стіні як зразок грізної партизанської зброї, на яку гестапо не може не зважати. Тож коли сам він, Ріхтер, спробував вистрелити з неї у подвір'ї гестапо, то йому ледве не одірвало руки, а в Глинську завалували собаки. Він–бо ж вважав себе німцем не з дрібненьких, мав метр дев'яносто шість зросту, велетенські груди, природа обділила його лише кінцівками, ті були такі ж занадто довгі, як і тонкі. Після пробного пострілу він вирішив, що із цих короткостволих гармат можуть палити лише велетні. А тим часом Явтушок тієї осені ходив, як й інші вавилонці, красти цукор на Журбівському цукрозаводі. На «злодіїв» полювала заводська поліція, відбирала цукор і кожному спійманому давала таку кількість шомполів, скільки кілограмів цукру виявляла в мішечку. Для оборони Явтушок і витворив собі оте одоробло й прихопив з собою, бо ж гадав, що більше десяти шомполів він би нізащо не видолав. На заводі все обійшлося гаразд, і він уже тьопав з гарним клуночком цукру, за який віддав заводським добрячі чоботи (казав, що в тих чоботах ходив сам генерал), аж тут грузовик з гестапівцями. Зачувши їхнє «хальт!», він кинувся в лісок при самій дорозі, та доки вони розсупонювались із плащів і діставали зброю, він бабахнув по них наосліп, не цілячись, та і не мав бажання встрявати у таку нерівну бійку. Гестапівці пострибали з машини, залягли в рові й відкрили по ліску такий вогонь, що Явтушок перестав думати про життя, а думав лише про чоботи та про цукор. Кинь він цукор, тоді задарма пропали б чоботи, а такої втрати Явтушок не пережив би. Тому з усіх сил наліг на ноги і, звичайно ж, навіть незчувся, де і коли загубив обріз. Переслідувачі з ліхтариками знайшли обріз на стежині, потім Явтушок, буваючи в кабінеті гебітса, з острахом позирав на свій обріз… Явтушок відразу впізнав його на стіні серед іншої «трофейної» зброї, зразки якої Ріхтер постійно поповнював. У обрізі була підсмалена рукоять, чим Явтушок надав йому майже фабричного вигляду. «Гарна річ», — сказав Явтушок, щоб тим підтвердити свою непричетність до нього в недавньому минулому (не стане ж бо людина за таких обставин хвалити свій власний обріз). «Я, я, рускі пушки!» — засміявся пан Ріхтер і додав не без чванливої інтонації в голосі, що капралу Курту вдалося вбити злочинця. Явтушок похитав головою і промовчав. Певна річ, якби вони були на рівних, Явтушок не потерпів би такої фальсифікації історії й сказав би цьому арійцю, що дідька лисого їм вдалося вбити вавилонянина, ось він перед ним, живий і здоровий.

Ріхтер ткнув довжелезним пальцем у рядочок гільз, під яким було написано два латинських знаки: tt. Явтушок полічив їх миттю: там було дев'ять гільз, з обох боків закріплених шпильками. «Ось кого нам треба піймати, — сказав Ріхтер. — Оцих два «те». — І він додав з цілковитою переконаністю: — Вавилон! Вавилон!» Тобто, що цей чолов'яга «два те» має пряме відношення до Вавилона. І ще додав, що всі гільзи з одного і того ж пістолета, в цьому можна пересвідчитись з допомогою лупи, всі капсулі в гільзах розбиті однаково, не по центру, а трішки вбік. Ріхтер надавав такого значення своїй лабораторії і був таким люб'язним з вавилонянином, що вийняв з колонки гільзу і дав Явтушку поглянути капсуль через лупу. Явтушок нічого особливого не помітив, але так затакав, неначе він побачив крізь лупу самого власника пістолета. Він добре здогадувався, хто це міг бути, той і справді має пряме відношення до Вавилона, але Явтушок з усіх сил намагався відхреститися від цих двох tt, сказавши шефові: «Пане, якщо цей чолов'яга з'явиться у Вавилоні, то ви можете не сумніватись, що він того ж дня опиниться у ваших руках. Але для цього я мушу мати бодай яку–небудь зброю, без неї ні мені, ні моїм людям злочинця не взяти».