Любов на лінії вогню

Їй понад усе хотілося обіймати його і триматися поруч. Так, ніби з ним їй нічого не загрожувало. На пригодах в Артемівську (нині – Бахмут) вона не зупинилася. Наступного разу вирушила до міста Курахове. Щоб побачитися з ним та попрацювати.

Коли я приїхала на тимчасову базу батальйону в Кураховому, мене зустрів комбат Семенченко з криками: «Або одягни їх, або нехай забираються звідси! І жодних ночівель журналісток на базі. В мене бійці два місяці без ротації».

Не розуміючи, про що йдеться, я зайшла в будівлю профілакторію і побачила двох симпатичних дівчат – з довгим волоссям, в коротких спідницях та з глибоким декольте. Польську журналістку та її українську колегу. Тепер я дуже чітко зрозуміла установку, яку дав мені Семен. Дівчата принципово не погоджувалися їхати до готелю, мотивуючи це тим, що хочуть ближче поспілкуватися з бійцями. Профілакторій тоді нагадував швидше казарму та військовий склад, переповнений зброєю і спорядженням. Я погано уявляла, як саме дівчата-журналістки, котрі звикли до звичайного комфортного життя, збираються проводити там ніч.

Тоді бойові дії велися в Мар’їнці, і командир першої штурмової Тур збирав другий взвод на виїзд до цього населеного пункту. А командир взводу з позивним «Артист» категорично не радив журналісткам вирушати у цю екстремальну подорож.

Я розуміла, що в будь-який час ситуація може стати неконтрольованою, і бійці мають працювати, а не відволікатися на журналісток. Адже їхньому життю може загрожувати небезпека, і хлопці повинні думати передусім про себе. Тому дозвіл на виїзд дістали лише хлопці-кореспонденти.

Який же крик здійняли дівчата! Окрім kurvamach та ще шквалу якихось матюків польською, я більше нічого не розуміла. До речі, саме того дня розстріляли автобус під Мар’їнкою, де загинули 13 бійців Правого сектору. Тож, моя інтуїція мене не підвела. Адже не відомо, як могли скластися обставини і що трапилося б з дівчатами.

Не підвела мене інтуїція й тоді, коли побачила очі однієї з журналісток. І погляд, яким вона проводжала на виїзд саме цього бійця.

Її не залишало відчуття, що якесь мереживо зв’язує їх разом. Природне почуття опіки над людиною, яка тобі не байдужа.

Після усього – був Іловайськ. Та кульмінацією, коли ти відчуваєш людину і всередині себе – наче буря з переживань, є бажання допомогти. Чекаєш на смс як відповідь на найважливіше питання твого життя. Понад усе вона боялася дзвінка чи смс з повідомленням, що він загинув. Але щиро вірила: живий і все буде добре. Ночами вона не могла спати, аж потім дізналася, що він у полоні. Гірка ж правда полягала ще й у тому, що вона не єдина жінка, яка чекала на його повернення.

Півроку неволі. Півроку життя, проведеного в нелюдських умовах, в підвалі будівлі донецької СБУ під наглядом терористів, озброєних та озвірілих від ненависті до добровольців. Півроку, під час яких іноді розкішшю був окраєць хліба. А з медичних засобів – вода з цукром замість корвалолу та йодова сітка від усіх хвороб. Сонячне світло і свіже повітря – дуже рідке задоволення.

Як сам він зізнався мені пізніше, просидів би там і довше, щоб мати змогу зробити вибір. І визначитися, до якої саме жінки з тих двох, що вдень і вночі чекають на нього, він має повернутися.

Вона ж тим часом змінила місце роботи і переїхала до його рідного міста. Їй здавалося, що так вона стає трохи ближчою. Що очікування там скоротить розлуку. Весь час писала листи йому в полон, бачила уві снах, подумки говорила з ним.

Дочекалися обидві. І вибір було зроблено в останній момент. На станції метрополітену. Де, тримаючи її за руку, він побачив іншу. А далі, як у повільній зйомці, – відпустив руку дівчини та зник. Зник з поля зору і зник з життя назавжди.

З чоловіками завжди складніше. Жінка не робить вибір. Вона просто вирішує – ось цей. Він, один-єдиний. І більше ніхто не потрібен. І не важливо, скільки часу треба чекати. Якщо впевнена, що дочекаєшся.

Хоча я й знайома з обома – не знаю, хто з них винен. Мабуть, доля та обставини. І можливо, його вибір не остаточний. Занадто вже красива та чуттєва їхня спільна історія. Навіть незважаючи на те, що сумна.

Вона розповіла мені про ці події в їхньому житті в районі «Республіки Мост». І тоді я зрозуміла, що штовхає маленьку та слабку дівчину вдягати бронежилет і вирушати до епіцентрів бойових дій. Це втеча від болю. Втеча від рани, яку на передовій лікувати не треба. Бо там її майже не відчуваєш. Немає на це часу.

Миротворець

Дмитро – за покликом душі доброволець, за покликанням – фотограф, який полишив свою роботу і до останнього дня створював фотохроніки життя батальйону «Донбас». Його покликала війна і країна, палаюча у вогні.

На зроблених ним світлинах назавжди залишаться посмішки тих, хто й досі воює, і тих, кого вже немає поруч, немає серед живих. На них живуть героїчні подвиги добровольців. Їхня присяга у Нових Петрівцях, де щойно видали зброю, яку в бойових умовах ще ніхто не встиг застосувати. Їхні сповнені надією на перемогу очі. Їхні брудні, але щасливі обличчя після другої розвідки боєм у повній амуніції.