Любов на лінії вогню

Після повернення йому довелося відсидіти декілька місяців у СІЗО, де ліпшим другом та єдиним співрозмовником був павучок, що жив у баночці, майже як Петро. А оскільки його участь у бойових діях так і не вдалося підтвердити, Петра звільнили.

Він повернувся на мирну землю, одружився з коханою дівчиною та започаткував у Донецьку власну справу. На перший погляд, дивну, але для багатьох приємну. Став сутенером. Хоча сам він цього терміну не вживає, адже організація надання заможним жінкам ескорт-послуг не є криміналом, а якщо все закінчується інтимом, то вже не його справа.

Так, сидячи на підлозі найманої квартири, запиваючи свої оповідки віскі з колою, Петро розповідав мені про своє донецьке життя. Виявляється, що потрапити до нього на роботу було нескладно. Складніше – пройти випробування стилістом, курсами етикету та поезії. Ті, хто це випробування проходили, отримували непогані дивіденди.

Як потрапити до «сервісного центру»? Все було доволі просто: студенти та інші не перевантажені інтелектуальною і трудовою діяльністю юнаки телефонували за номером, вказаним на флаєрі. І потрапляли до рук Петра. Стилісти робили манікюр, фарбували волосся. На курсах етикету хлопці вчилися їсти, ходити й говорити. А потім – бойове завдання. Приміром, супровід самотньої, але дуже забезпеченої пані на зустріч випускників чи, скажімо, дипломатичний прийом.

Все це розповідалося таким тоном, наче Петро жодним чином не шкодував за втраченим бізнесом, домом і не сумував за рідним містом. У нього три паспорти. Тож, коли захоче знову змінити своє життя – змінить. Усе, чого йому в цьому житті не вистачатиме, – улюбленої дитини. Він сумує лише за сином. І навіть не знає, в яку саме точку на карті Російської Федерації колись кохана дружина вивезла кров його крові. Він досі з посмішкою згадує, як виконував кожну забаганку вагітної нареченої, як чекав на свого хлопчика. А зараз – знову чекає. Можливо, дочекається.

Як і дочекається своєї доньки донецький міліціонер Коба.

Сумніваюся, що його дружина колись дізнається про те, що в січні минулого року Петро дістав контузію і тяжку травму спини в селищі Піски, що поблизу рідного Донецька. А вже влітку ледь не загинув у Костянтинівці в автомобільній аварії:

«Наш броньовик тоді влетів у розмежувальну смугу на швидкості 100 км/год. Бокові двері вирвало під час руху і жбурнуло на дорогу. Ми були на передніх сидіннях. Коли механіки подивилися на розтрощений броньовик, який навіть не було сенсу ремонтувати, вони сказали, що ми вижили просто дивом. Зважаючи хоча б на те, що, вдарившись головою у подвійний бронепакет скла, можна позбутися голови».

Та що там аварія чи Піски! Він вижив навіть під час першого штурму Карлівки батальйоном «Донбас», коли шанси на виживання були зведені до мінімуму.

Тож є надія, що диво станеться знову, і батьки нарешті побачать своїх дітей.

Єдине питання: чи зможуть діти зрозуміти своїх батьків? Чи збагнуть колись, що означала для них ця війна і через що довелося пройти батькові, аби вибороти вільне життя у власній країні?

Метрополітен

У мирному житті вони, мабуть, ніколи б не познайомилися. Можливо, і не знали б про існування одне одного. Але так розсудила доля, що він став добровольцем, а вона змушена була освоїти професію військового кореспондента. Вже там, у Донецькій області, вони і зустрілися.

Уперше вона поїхала на схід України в 22 роки. Не просто на схід, а до зони бойових дій. Без спеціальної підготовки – лише щось читала про поїздки з каскою та бронежилетом. Друг – журналіст, який побував не на одній війні, – начепив напис «Press» і попередив: «Дивись на зеленку».

Вони стояли перед блокпостом півдня. Чекали на «Донбас». Вона повністю не розуміла, про що йдеться. Тоді приїхала машина з другим взводом, з якої вийшов він, і тут сталося те, що у фільмах називають коханням з першого погляду.

Високий, красивий хлопець. Ніколи не вимовить зайвого, завжди виважений і чіткий. Гарний боєць, гарний чоловік. За спиною такого хочеться сховатися. Адже поруч з ним нічого не страшно. Мабуть, таким вона його й бачила.

Він привітався і про щось пожартував, пригостив її печивом. Вони познайомилися. Коли сіли по машинах, почали швидко рухатися, пригинаючи голови, коли відкривався простір поля. Журналістів навчили: якщо почнеться обстріл, пригинайтесь і намагайтеся боком викотитися з машини й залізти під неї.

Приїхали на базу «Донбасу», і в першу ж ніч їхнього перебування були обстріляні. Він не відходив від журналістки, яка ще остаточно не усвідомила, що потрапила на справжню війну, і ледь трималася на ногах від утоми та викиду у кров шаленої дози адреналіну. Так у коридорах гуртожитку Артемівського педагогічного училища, що слугувало тимчасовою базою батальйону, народжувалося почуття. Сидячи на підвіконні, вони говорили про дитячі мрії, життя на «гражданці», про те, чого досягли в житті і навіщо взагалі потрібна війна.