Любов на лінії вогню

Я ще вірила, що все буде добре. Сама я знаходилася в лікарні в очікуванні операції, і все, чим я переймалася, – що не можу бути десь поруч з ними.

27 серпня прокинулася о четвертій ранку. Вікно в палаті відчинило подихом вітру. У білу лікарняну кімнату увірвалося вже доволі холодне серпневе повітря. Штори на вікні на декілька секунд злетіли до стелі, скинувши з підвіконня чашку з недопитою кавою. Взяла цигарки й пішла у коридор відділення. Попри заборону курити в медичних закладах. Сон не йде, хвилююся. Думками з ними. А телефонувати страшно. Страшно почути і так уже відоме: «Васю, це подвійне оточення».

Так дивно, вони навчили мене відчувати все по-іншому. Частіше казати друзям «люблю» і «вибач», частіше обіймати при нагоді, завжди вибачати і завжди вибачатися. Коли не знаєш, що може бути з людиною наступного дня, вчишся зовсім іншим речам. Я вже не могла спати. Могла лише сподіватися, що із соколами все добре і я прокинулася тільки через вітер за вікном.

Наступного разу він зателефонував мені вже 28 серпня. Ми вирішили зустрітися у Красноармійську. Сказала, що візьму коньяк і замовлю баню – і вони нарешті відмиються. Ми мали всі разом відсвяткувати їх повернення. Що було потім, не пам’ятаю, бо лікарі вже везли мене в операційну.

Отямившись після наркозу, я написала йому смску: «Тільки живи, прошу». А вже за десять хвилин отримала відповідь: «Полтави немає».

Я сиділа під лікарнею на сходах і вила. Не кричала і не плакала. Вила. Від нестерпного ріжучого болю.

Вилазячи на дах школи після артобстрілу, він телефонував з цього клятого Іловайська і казав: «Побачиш, Васю. Ми горітимемо в пеклі, а хтось нашою кров’ю омиє свій орден».

Приблизно так і сталося. Адже 30-го вересня, у день, коли загиблих везли до дніпропетровських моргів, а поранених – у лікарню імені Мечникова, почесний комбат «Донбасу» отримував орден. У той самий день, коли вони, понівечені, обгорілі, але не зламані духом, щойно опинилися на мирній землі. І, як на мене, то насамперед мали нагородити саме цих стійких і справді героїчних людей.

Тоді у переповнених родичами та друзями коридорах лікарні Мечникова, 6-й та 16-й міських лікарнях усе, що давало змогу дихати, – надія. Тим часом лікарі боролися за кожне життя і за кожен клаптик тіла.

Ще близько півроку я могла вночі набирати їхні номери. У надії, що станеться диво і на дзвінок дістану відповідь. Дива не сталося. Друзі йдуть від нас. До Бога. Від болю. Від вогню.

Друже Полтаво, я завжди триматиму тебе в серці. Як й інших наших братів, з якими ми прощалися.

Якщо є надія на повернення, то можна чекати вічно…

Повертайся живим

Цієї ночі сиджу на підвіконні,Очі ріжуть вогники криваво-червоні,Це на тобі кров розстріляних батальйонів —Телевежа Сирецька,башта моя Вавілонська.Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях,Йде повз соняхи, їх навколо мільйони,І між ними спокійно, а далі куди – невідомо,Бо червоні озера під Червонопільськимі чорне сонце.Голови соняхів нині схилилися доліПід вагою думок у чорній міцній шкаралупі.Надто довго, фатально довго булислухняними сонцю,Повертали тільки за ним, корилися долі.Ти правий, вороги, з’ясувалося, всюди,Ті, що просто всередині,розбивають на друзки груди,Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,Тримають радари на горизонті.Я виводжу тебе із цього згубного місцяПо доріжці світлій в річці від місяця,По словах ясновидиці,Пунктиру на карті,Зіроньки з неба.Ти не зможеш більше тут загубитися —Не треба.Марія Старожицька, серпень 2014 р.

Цей вірш однієї безсонної ночі, коли «кипів» Іловайський котел, написала мама дівчини, яка дуже хотіла потрапити до свого коханого в епіцентр бойових дій. Вірш виявився не просто гарним, а й пророчим. Саме за його сценарієм з оточення виходили бійці батальйону «Донбас».

Вона зателефонувала мені в День незалежності. Той самий День незалежності, з парада на якому почалася найкривавіша сторінка новітньої української історії. Дівчина істерично кричала у трубку, що їде до Іловайська і що вона зобов’язана там бути.