Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Так, тобі це вдасться, якщо Голлі раптом не впустить цього малого Бобі, і його голова не грюкне об підлогу, —    подружньому провадив привид. —   І не розколеться, як кокосовий горіх об камінь! А я сподіваюсь, що саме так і станеться! Тільки поглянь, як тремтять  

 її   рученятка...  

То була правда. Голлі зупинилась і знову вхопила Бобі під пахви. Я ніколи ще не бачила її такою блідою. Щоправда, двері були вже зовсім близько.  

— От щаслива нагода розважитись! —    торочив своє череп. —

  Ти зараз ніяк не зможеш відповідати мені! Або обернутись і міцніше закрутити кришку на склянці Тож тепер тобі доведеться вислуховувати все, що я скажу! І ти не змусиш мене замовкнути!  

Ми рушили далі. Я гарячково озиралась.  

Усе було гаразд. Біля каси нічого не змінилось.  

— Щодо мене не хвилюйся, —    знов обізвався череп. —  

Я його не цікавлю. Ми, духи, звертаємо увагу лише на рівних собі Тож до мене йому байдуже...  

Я зітхнула з полегшенням. Аж тут Голлі зачепила ліктем вішак із пальтами. Вішак тихенько рипнув.  

— Проте з іншого боку...  

Я хутко поглянула в бік каси.  

Стос паперів лежав нерухомо.  

Ми з Голлі перезирнулись. Зачекали. Я подумки порахувала до тридцяти, намагаючись дихати якнайнепомітніїпе. В кімнаті було темно й тихо. Нічого не відбувалось. Папери не ворушились.  

Я обережно видихнула й ми навшпиньки подалися далі.  

— Здається, все гаразд! —    мовив череп. —

  Він, мабуть, пропав...  

Порожній вішак з іншого кінця зали крутнувся навколо стійки, загойдався туди-сюди й знову завмер.  

— Ні не пропав. Він просто бавиться з вами.  

Ми заціпеніли на місці. Довкола все було спокійно. Я кивнула Голлі. Ми міцніше підхопили Вернона й трохи швидше, ніж дотепер, рушили до виходу.  

Десь у глибині зали брязнув метал. У темряві повільно крутнулась лампа, підвішена до стелі. Голлі сповільнила ходу, та я заперечливо хитнула головою — і ми ще хутчіше попрямували далі.  

Тепер нам слід було поспішати. Тікати звідси світ за очі.  

— Не роби помилки! Не думай, що він там, чи тут, чи між пальтами... —    шепотів мені на вухо череп.  

Я стиснула зуби. Я вже знала, що він скаже.  

— Насправді він усюди. Просто над нами. Обвивається круг нас, як змія. Ми всередині його. Він уже проковтнув нас..■  

Зненацька завили динаміки на стелі. Потім їхнє виття змінилося низьким гудінням і тріском. Ми аж підскочили на місці. Над головою Голлі на вішаку ворухнулася синя піжама так, ніби в неї хтось був убраний, і замахала рукавами й холошами штанів. Потім енергія так само швидко покинула її, й піжама знову нерухомо повисла на місці.  

А наступної миті ми вже проскочили в двері й опинились на сходах, серед непроглядної пітьми.  

Я випустила Вернонову ногу, витягла з кишеньки на поясі ліхтарик, увімкнула й затиснула його в зубах. І побачила Голлі, що притулилася спиною до стіни й поклала Бобі на підлогу.  

— О, Боже... — стогнала вона. — Боже...  

— Не можна тут зупинятись, Голлі! — прошепотіла я. — Треба йти далі. Піднімай його! Вперед!  

— Але ж, Люсі...  

— Просто роби, що я кажу!  

Ми рушили вперед і почали, спотикаючись, сходити вниз у непевному світлі мого ліхтарика. Ми вже не намагалися ні додержуватись тиші, ні стримувати свій страх, що просто- таки душив нас. Голлі схлипувала, голова Бобі Вернона хилиталась туди-сюди.  

Ми дістались до повороту. За нашими спинами загрюкотіли, відчиняючись, двері. Коли вони щосили вдарились об стіни, їхні скляні панелі розлетілись на друзки, що дощем посипались по сходинах. Раптовий порив вітру змусив нас нахилитись.  

— Туди! — спочатку я думала, що ми зійдемо бічними сходами аж до першого поверху, проте зараз мені не хотілося залишатись так близько від Полтергейста. Тому я кивнула в бік дверей, що вели до магазину. Голлі перша штовхнула ці двері плечем, і ми втрьох поринули в тишу й темряву відділу господарчих товарів, у дальньому кінці другого поверху.  

— Голлі. — прошепотіла я, — ти втомилась. Поміняймось місцями. Пусти мене вперед.  

— Ні. зі мною все гаразд.  

— То ходімо пліч-о-пліч.