Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Інші стійки теж злетіли в повітря й полетіли залою, вибиваючи шибки у вікнах і вдаряючись у стіни. Куртки й пальта зірвалися з вішаків і закружляли над нами, погойдуючи порожніми каптурами й вимахуючи рукавами. Вони ширяли залою, наче ті відьми на мітлах, круг них шалено завивав вітер. Потім вони попадали вниз просто нам на голови, стьобаючи повітря пасками, дряпаючи нашу шкіру застібками й ґудзиками.  

Прихилившись, ми потягли Бобі Вернона до ескалаторів, дорогою відвертаючись від речей, що падали згори, й перестрибуючи через керамічні плитки підлоги, які розтрощувались у нас під ногами, кружляли в повітрі й розколювались на друзки об стіни й колони. Довкола нас шаленів одяг: нейлонові штани ніжно-жовтавого кольору так щільно заліпили мені обличчя, що я не могла дихати. Я зірвала їх. кинула вбік і озирнулась, щоб побачити те, що вирує в мене за спиною.  

Там. із-за одягу й меблів, з темного кутка назустріч мені рачкувала лиховісна тінь. Ось вона підняла свою тоненьку руку:  

— Люсі...

 

Ми з Голлі кількома стрибками дісталися до мармурового майданчика перед сходами і скочили на широку мідяну смугу, що розділяла ескалатори, щоб по ній з’їхати вниз. Вернон незграбно приземлився на неї, скрикнувши з болю. Голлі послизнулась і поїхала на спині; Бобі ковзнув слідом за нею. Я стрибнула, встояла на ногах і спустилась униз стоячи, дорогою озираючи те, на що перетворився вестибюль універсального магазину братів Ейкмер.  

Унизу горіли вогні—чотири наші робочі ліхтарі, що химерним чином обертались у повітрі.  

Увесь цей час мене цікавило: куди поділись наші колеги? Де Локвуд із Джорджем? Кілька разів я чула здалека їхні голоси, та ніяк не могла зрозуміти, чому вони не поспішають нам на допомогу.  

Тепер я все зрозуміла.  

Полтергейст промчав не лише там, де пробирались ми з Голлі, несучи з собою Вернона. У вестибюлі він похазяйнував незгірше. На підлозі лежали розтрощені вітрини, з алебастрових колон стирчали стійки, що врізались у них. Фрески по стінах були посічені друзками скла й трісками від розбитих дверей. Величезне штучне дерево — скульптурна композиція «Осінь»,  

якою так пишався пан Ейкмер, — тепер було видерте з постаменту й лежало біля підніжжя ескалаторів: коштовні золотисті листки ручної роботи були обдерті й розкидані по всьому вестибюлю. Підлогу в центрі було цілком зруйновано, дошки — вирвано разом з цвяхами. Оголена земля по краях випирала вгору, розгойдуючи встромлені в неї ліхтарі, а посередині западалась униз.  

В усьому вестибюлі незайманим залишався тільки невеличкий півкруглий майданчик перед самісінькими вхідними дверима. Його краєм тяглися залізні ланцюги, задля більшої міцності тричі перекручені. Підлога всередині цього бар’єру була захаращена нашим захисним знаряддям — каністрами з сіллю та залізними стружками, гілочками лаванди, запасними ланцюгами. Примарний ураган, що лютував у вестибюлі, бився об краї бар'єру, змушуючи ланцюги тремтіти, проте всередині усе було тихо. Там стояли мої колеги, тримаючи напоготові рапіри, гукаючи, махаючи нам руками.  

Позаду, затиснувши вхідні двері дошкою, щоб вони не зачинилися, стояли Кейт Ґодвін і Костомаха-Фло. У центрі майданчика Квіл Кіпс розпорював вістрям своєї рапіри подушки з лавандою і розсипав висушену траву по підлозі. А попереду, на самісінькому кінчику утвореного ланцюгами виступу, кричали й махали нам Локвуд і Джордж.  

Моє серце мало не розірвалося з радощів, коли я їх побачила. Я стрімко з’їхала вниз, перестрибнула через Голлі й Вернона, які вже опинились на підлозі біля ескалатора, й допомогла їм підвестись. Це було все, що я могла зробити, бо вітер просто- таки валив мене з ніг. Згори на ескалатор упав перекручений, мов канцелярська скріпка, стояк із одягом. Зо два рази він перевернувся й завмер, наче здохла тварина.  

— Люсі! — вигукнув Джордж. — Будь ласка, мерщій! Тут земля от-от розступиться!  

Джордж — завжди майстер повідомляти про те, що ти й без нього чудово знаєш. Ми ринули вперед. У Вернона обличчя було позеленіле, в Голлі — закривавлене — чи від падіння, чи від якоїсь подряпини.  

Тим часом яма перед нами ширшала. Підлога тріснула. Нас засипало грудками землі та іншим сміттям, шмат дерева боляче вдарив мене по руці.  

Локвуд кинув свою рапіру вбік і вийшов за бар’єр. Я бачила, як він зігнувся під поривом вітру: за його спиною залопотіло пальто. Ледве тримаючись на ногах, він перескочив через край ями й опинився поруч із нами, зі своєю звичною усмішкою на обличчі.  

Він підхопив під руки Бобі Вернона:  

— Чудово! Я тримаю його! А ви — мерщій до дверей!  

Проте це легше було сказати, ніж зробити. Підлога розступалась. і під нею жадібною пащею відкривалось провалля: його краї вже сягали ланцюгів. І навіть заглибились  

під них:

  відлетіли дошки, частина ланцюгів провисла вниз.