Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Нам дуже пощастило, що за нами не женуться, — повторив Локвуд, озираючись. — Дивна річ... Я був певен, що хоч хто-небудь помчить за нами навздогін.

Проте ми були зараз єдині, хто прямував цим широчезним полем.

Без слів ми обоє рушили путівцем, який вів через ліс. Тутешнє світло також було химерне — повітря заповнював густий сірий серпанок, сама дорога виблискувала білиною, наче кістка, а над нею й між деревами здіймались тоненькі струмені туману.

— Нікого немає, — прошепотіла я. — Незрозуміло...

Я сподівалась, що ми от-от побачимо колег, та дорога була порожня і залишалась порожньою далеко попереду, як це можна було розгледіти в дивному мертвотному світлі. Ми прискорили ходу, пробігли повз дерев’яний хрест на роздоріжжі, що вело до покинутої копальні. Квіти біля хреста зникли невідомо куди, а фотографія на ньому вкрилась льодом. Ані звуку, ані подиху вітру не було чути в цьому сірому лісі. Ми геть засапались, на наших каптурах уже виросли бурульки. Нічого, скоро ми дістанемось до села, а там на нас чекають друзі.

— Можливо, хтось тут усе-таки є, — тихенько промовив Локвуд. Дорогою ми майже не розмовляли, а коли щось і говорили, то тихо — не знаю вже, чому. — Здається, я помітив когось, коли ми підходили до роздоріжжя. Він прямував до копальні.

— Хочеш повернутись і поглянути, хто це був?

— Ні. Я думаю, нам краще буде йти далі.

Ми рушили ще швидше, стукотячи підошвами по мерзлій землі. Проминувши мовчазний ліс, ми вийшли до дерев’яного містка над струмком.

Аж тут я помітила, що струмок зник. Місток перетинав темний, сухий, покритий чорною землею рівчак, що звивався між деревами. Локвуд засвітив ліхтарик — його світло було кволе й непевне.

— Локвуде... — сказала я. — А де ж вода?

Він утомлено сперся об перила, хитнув головою, проте не сказав нічого.

Тоді я знову заговорила, вже не приховуючи тривоги:

— Як вода могла отак... щезнути? Не розумію! Вони що, раптово загатили струмок?

— Ні. Поглянь на землю. Суха, як кістка. Тут ніколи не було води.

— Але ж це не...

Локвуд випростався, шурхнув рукою об перила. На його рукавичці блиснули кристалики льоду.

— Ми майже дістались до села. — сказав він. — Можливо, там ми знайдемо відповіді на всі свої запитання. Ходімо.

Та невдовзі ми побачили, що змінилось і село. Будинки на Стрілці тепер просто-таки тонули в пітьмі, а над лукою пливли тоненькі пасма туману. Дзвіниця церкви майже зливалась із вугільно-чорним небом.

— Чому⁷ тут теж загасили всі вогні? — спитала я.

— Не тільки загасили. — прошепотів Локвуд і показав рукою: — Поглянь туди, на церкву. Захисний ліхтар теж пропав.

То була правда, хоч і неймовірна. Маленький пагорб біля церкви порожнював. Старий іржавий ліхтар не просто зник— не залишилося й сліду, що він там коли-небудь стояв.

Я не сказала нічого. Лише подумала, що все це почалося тоді, коли ми з Локвудом вибралися з ангара. Саме тоді довколишній світ став огидно, потворно неправильним: лютий холод, мертва тиша, моторошне бліде світло й нестерпне почуття відчайдушної самоти, від якого ціпеніли розум і воля.

— Куди всі поділись? — пробурмотіла я. — Мусить же тут бути хоч хто-небудьі

— Зараз уже ніч, тому всі сидять удома. А Джордж із колегами, напевно, в готелі, —Локвудів голос лунав украй непереконливо. — Не забувай, що село наполовину порожнє. Ми й не повинні були нікого зустріти.

— То ходімо до готелю?

— Так, до готелю.

Одначе й готель, коли ми дістались до нього, стояв мовчазний і темний. Його вивіска вкрилась памороззю, відчинені двері хилитались на завісах, а зсередини тхнуло прокислим пивом. Заходити туди нам не захотілось.

Натомість ми повернулись на луку й зупинились там, міркуючи, що робити далі. Поглянувши вниз, я помітила, що носаки моїх шкіряних черевиків, які виступали з-під накидки, теж побіліли від паморозі. Накидка теж так обмерзла, що аж тріскотіла з кожним моїм порухом. Аж тут я помітила ще одну химерну річ: від Локвудової накидки струменів тоненький сірий димок, а її поверхня мерехтіла так, ніби нею пробігали язички холодного полум’я.

— Локвуде! Твоя накидка...

— Знаю. Твоя — так само.

— Вона... така сама, як Тінь. Пам’ятаєш, як за нею тягся дим?

— Над цим нам треба подумати, —Локвудові очі аж палали від завзяття. — Що такого ми могли зробити, щоб довколишній світ отак змінився? Пригадай-но. Що ми робили в інституті?

— Увійшли в коло.

— Так. А далі?

—А далі знову вийшли з нього, — я поглянула на Локвуда, й мені раптово сяйнула думка. — Вийшли з іншого боку! Пройшли, тримаючись за ланцюг, і вийшли з Того Боку!

— Твоя правда. Саме тут, напевно, й причина. Я не знаю, що мало статись, та коли вже воно сталося...

— Тоді це все... — почала я.

—Тоді це все — не те, чим воно здається, — закінчив Локвуд, дивлячись просто на мене.—Послухай-но, Люсі: а може, ми з тобою нікуди й не виходили? Може, ми досі залишаємося в ангарі?

Якою ж темною була ця лука, яким густим — туман, якою нестерпною — тиша...

— Нам треба повернутись назад у коло. — запропонував Локвуд.

— Ні. Поглянь, — зітхнула я з полегшенням. — Дурниці ми з тобою верземо. Ось вони!