Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

—А Фіттес надала мені чудову змогу, — вів далі Локвуд. — Хоч ми, здається, трохи змінили тему... Тому я скажу лиш одне... — він кахикнув. — Якщо ти коли-небудь захочеш повернутися до агенції «Локвуд і К°»... тобто як повноцінний, постійний співробітник, а не як замовник чи помічник, як-от зараз... то ми обоє матимемо щастя працювати разом, принаймні до моєї наглої смерті... — Він поглянув на мене.

Я нічого не відповіла. Довкола й далі кружляли та верещали примарні тіні. А ми з Локвудом стояли й дивились одне на одного.

— То як? — запитав він.

— Можливо...

— І Іодумай як слід.

— Гйразд...

— Що — гаразд?

—Так, я повернуся. Звичайно, якщо ти погодишся. І якщо всі інші не заперечуватимуть.

— Ну, їх я неодмінно переконаю. Джорджеві, щоправда, доведеться підшукати інше місце для зберігання своєї білизни... Чудово, — Локвудові очі хитро зблиснули, й він усміхнувся мені. — Нам треба частіше отак стояти вдвох у колі, оточеному привидами. Будь-яку проблему тоді вирішимо разом... — він запрокинув голову. —Тримайся!

Навіть крізь матерію своїх рукавичок я відчула, як шарпнувся ланцюг.

Ми перезирнулись.

— Тінь! Вона повертається... — прошепотів Локвуд.

Я обернулась, поглянула вздовж ланцюга, однак там була тільки юрба привидів.

— Я не бачу її.

— Хай їй дідько! — вилаявся Локвуд. — Ми не повинні зіткнутись із Тінню тут, усередині кола. Хтозна, що тоді може трапитись. У нас немає вибору, Люсі. Доведеться робити хід першими. Нам треба вийти з іншого боку кола і майнути до тих дверей. Якнайшвидше, щоб захопити отих чолов’яг зненацька. Проскочимо крізь двері — й шукай тоді нас, як вітра в полі. Згодна?

Звісно, я була згодна. Що нам іще залишалось робити?

— Уперед! — мовила я. Ланцюг шарпався дедалі дужче, й за моєю спиною вже виростала неоковирна велетенська постать Тіні. — Уперед!

Ми з Локвудом поспіхом подались уздовж ланцюга. Накидки знову стали нам у пригоді — ГЬсті розлітались перед нами на всі боки. Нарешті ми виступили з кола й вискочили до ангара.

— Мерщій! — вигукнув Локвуд і помчав уперед. Накидка тріпотіла в нього за спиною, наче справжні крила. Я промчала вслід за ним повз друг}⁷ залізну жердину, вбиту в землю недалеко від кола, й прослизнула крізь відчинені двері, а потім. махаючи руками й низько пригинаючи голову, побігла рінню до зробленого Джорджем проходу в огорожі, а вже звідти рушила лукою, порослою високою чорною травою. Ми бігли й бігли, проте не чули за спиною жодних ознак гонитви. Врешті-решт ми зупинились, тяжко відсапуючи.

Аж тоді ми вперше озирнулись. І помітили, що довколишнє поле змінилось. Тепер воно було вкрите кристаликами льоду, які виблискували під чорним небом, а довкола нас клубочився туман.

Довкола панувала тиша. Вітер, що раніше лютував над полем, ущух, проте нічне повітря було страшенно холодне. Білі мережива паморозі щільно вкривали чорну промерзлу землю: ясні промінці виблискували і в полі, й на схилах пагорба, й на темних деревах, що стояли на його вершині. Важко було тільки сказати, звідки лине це проміння: у вугільно-чорному небі не було видно ні зірок, ні місяця. Ми з Локвудом стояли серед поля самі й дивилися у той бік, звідки щойно прибігли.

— Здається, за нами ніхто не женеться, — зауважив Локвуд, і його голос у морозному повітрі здався мені напрочуд кволим. — Усе гаразд.

— А де ті люди, що стояли біля дверей? — запитала я. відчуваючи, як важко чомусь мені говорити. — Щось я нікого не бачу...

— Я теж. Мабуть, пішли собі. Нам пощастило.

— Умгу. Пощастило.

Озирнувшись, я помітила, що прожектори теж хтось вимкнув: тепер вони висіли над покрівлями ангарів, наче велетенські здохлі комахи. Самі ангари тепер скидалися на клапті світло-сірого паперу, наклеєні на темно-сірий картон. Навіть у тім ангарі, з якого ми тільки-но вибігли, згасли вогні. Увесь дослідницький центр огортало те саме сріблясте сяйво, що мерехтіло на пагорбі й деревах.

— Електрика вимкнулась. — мовив Локвуд. — Може, це й відвернуло їхню увагу.

Зовні Локвудова накидка вкрилась товстим шаром льоду. Судячи з ваги, те саме сталось і з моєю накидкою, проте ггір'я—я скоріше усвідомлювала, ніж відчувала це, — чудово, як і раніше, захищало мене від нестерпного холоду. В повітрі довкола нас снувався білий серпанок.

— Цікаво, звідки взявся цей туман? — запитала я. — І паморозь... Раніше їх тут не було.

— Може, це якась побічна дія їхніх експериментів? — припустив Локвуд. — Не знаю.

—А ще оце химерне світло... В ньому все здається пласким, ніби паперовим.

— Місячне світло часом виробляє такі штучки, — мовив Локвуд. придивляючись до дерев.

— Де ж тоді в небі місяць?

— Мабуть, за хмарами.

Проте на небі не було ані хмаринки.

— Краще ходімо, — запропонував Локвуд. — Усі інші, мабуть, уже на півдорозі до села. їм напевно потрібна допомога. Треба мерщій наздогнати й заспокоїти їх.

— Щось я цього не розумію, — сказала я, далі роздивляючись на небо.

—Ходімо до них, Люсі.

І ми вирушили. Іній хрускотів у нас під ногами, а біля наших вуст у повітрі курилися білі хмарки.

— Як холодно, — зауважила я.