Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— А тепер проголосуймо, — вів далі Локвуд. — Хто за те, щоб ми стали невеличкою слухняною агенцією, робили тільки те, що скаже Пенелопа, й нікуди не пхали носа?

Він подивився на нас. Ніхто не промовив ані слова.

— Гйразд, — Локвуд розгладив нашу «скатертину мислення». — Молодці. А тепер підніміть руки: хто вважає, що ми повинні чинити саме наперекір Пенелоггі? Хто вважає, що коли вона так відверто показала нам свої пазурі, то ми маємо цілковите право зробити її метою нашого нового розслідування? Кому байдуже до погроз, якими сипали тут Пенелопа і отой нахаба, якого вона привела з собою?

Ми всі мовчки підняли руки. Навіть Кіпс, що спочатку вдав, ніби хоче почухати собі потилицю, врешті несміливо випростав свою тремтячу зігнуту руку. Так ми й стояли вп’ятьох із піднятими руками посеред кухні, залитої яскравим весняним сонцем.

—Дякую, — мовив Локвуд. — Добре! Я дуже радий, бо саме цього й сподівався. А тепер приберімо стіл. Джордже, постав, будь ласка, чайник на вогонь! Агенції «Локвуд і К°» пора братися до роботи.

Двома хвилинами пізніше я вже стояла біля мийки, дивилась у порожнечу перед собою й мила посуд. Потім краєм ока я помітила зелене світло, що замерехтіло в склянці, накритій ганчіркою. Я прибрала ганчірку—обличчя привида вже зирило на мене з-за скла. Цього разу, до речі, воно було не таке огидне, здавалось навіть дуже серйозним і суворим.

— ГЬрну промову видав Локвуд, —

зауважив череп. — Чудову. Я на хвилину навіть повірив, що ви ще не приречені А тепер... поясни мені Я тут потихеньку підглядав з-під ганчірки... Що це за жінка приходила сюди?

— Пенелопа Фіттес.

— А хто вона така?

— ГЬлова агенції «Фіттес». Володарка цілого Лондона, так принаймні здається їй самій. Я думала, що ти її знаєш.

— Звідки? Я ж лише старий недоумкуватий череп... Виходить, це Пенелопа Фіттес? ГЬлова агенції? Онука старої Маріси. яка все це розпочала?

— Так. І вона несподівано виявилась не такою ласкавою, як ми думали... Що це з тобою? Чому ти смієшся?

— Просто так... Скільки їй років?

— Ти що. хочеш запропонувати їй руку й серце? Звідки мені це знати?

— З нею був ще й охоронець,—провадив череп. — Білявий такий, з ріденькими вусиками...

—Умгу. — буркнула я. — Сер Руперт Ґейл. Теж мерзенний тип.

— Атож. Усміхнений синьоокий убивця... Нічого дивного, вона завжди тримала при собі виконавця для всякої брудної роботи.

—Хто?

— Маріса Фіттес.

— Ми ж говоримо про Пенелопу.

—Е-е... так. Перемий-но цю тарілку, Люсі Вона заляпана кетчупом.

Я далі мила посуд, виглядаючи через вікно в садок. Біля мене тим часом хихотів череп.

— Гаразд, — сказала я. — Чого ти там хихочеш? Розкажи!

— Колись я зустрічався з Марісою, — відповів череп. — І розмовляв з нею. Пам’ятаєш, я розповідав тобі?

—Так, пам'ятаю. І (е вона запроторила тебе до цієї склянки.

— Дивно було знову побачити її тут.

— Хіба Пенелопа так схожа на неї? — я пригадала фотографію старої зморшкуватої леді в Будинку Фіттес. Цей знімок, одначе, було зроблено незадовго до смерті Маріси. а замолоду, напевно, вона більше скидалась на Пенелопу.

— Можна сказати й так. А можна сказати, що вона нітрохи не змінилась за останні п’ятдесят років. Ой, це просто-таки лякає мене, а я ж — звичайнісінький череп у склянці! Гаразд уже, не буду тобі заважати. Переходь краще до ножів. І до ложечок для яєць. Я теж їв колись варені яйця. Ото були часи!

— Пробач, — сказала я. — Щось я заплуталась. Поясни мені ще раз.

— Цікаво, як це вдається їй? Вона анітрохи не змінилася! їй більше ніж вісімдесят років, а зовні вона така ж молода!

Я поглянула на череп. Череп поглянув на мене. Його очі вирячились у протилежні боки: одне око — вгору, друге — вниз.

— Гаразд, Люсі, поясню тобі так, щоб навіть ти зрозуміла Пенелопа — це не онука Маріси. Це і є Маріса.