Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Що тут удієш... Та й хто знає, що там, у тій кімнаті, можна ще знайти? Повернімось краще до Тіні. Я певен, що той чолов'яга все-таки щось шукав там. Згадаймо Ротвелові натяки. Треба з’ясувати, що ж то була за мета.

— Спочатку треба взагалі розібратись, що там і до чого, — сказав Кіпс. — Як на мене, то я навряд чи щось там зрозумію.

— І я так само, — підхопила Голлі. — Я досі не можу повірити, що ви повернулись додому цілі.

Я не сказала нічого. Уночі, заплющивши очі, я досі бачила чорне небо над чужим, укритим памороззю світом...

— Ось що я думаю, — мовив Джордж, пережовуючи шматок шинки. — Люсі з Локвудом побували в місці, звідки приходять привиди. Принаймні вони бачили декого з цих привидів, готових перейти до нас через проріху між світами. Ми самі зробити такого не можемо, хоч ті з нас, хто має потужний психологічний Зір, здатні вловлювати окремі образи з Іншого Світу. Це моя особиста думка. А тепер Тінь перетинає бар’єр, починає вештатись на Тім Боці — й це вельми

непокоїть духів. Бар’єр між нашими світами слабшає. Коли ви побачили Тінь на церковному дворі, то вирішили, що це привид, авжеж? Тобто вона тоді перебувала на Тім Боці, й бар’єр було цілком розірвано.

— Цікаво, чи бачив тоді хто-небудь нас, — перервав його Локвуд. — Шкода, що я нікого не розпитав...

— А мені цікаво інше, — провадив Джордж. — Чи тривожив хтось таким чином духів раніше? Якщо так. — він показав ложечкою для гірчиці на причеплену до стіни малу, де по всій країні розходились колами крапки, що означали місця навали привидів, — то як це вплинуло на Проблему в цілому?

Задзеленчав дзвоник на дверях. ІЬллі. що сиділа найближче до виходу, пішла відчиняти.

— Цю таємницю важко буде розгадати, — пробурмотів Кіпс. — Надто вже вона велика.

— Спокійно, Квіле, — відповів Локвуд. — Така команда, як наша, впорається й не з такою таємницею... — Він трохи посунувся на стільці й запитав: — Хто там. ГЬллі?

Бліда й перелякана ГЬллі повернулась на кухню.

— Двоє відвідувачів, Локвуде, — прожебоніла вона. — Я не могла... не змогла... Одне слово, вони вже тут. Я просто мусила пустити їх.

ГЬллі побокувала. З-за її спини визирала — зі своєю незмінною усмішкою — Пенелопа Фіттес.

Панна Фіттес увійшла до кухні, замалої для такої величної жінки, як господиня найбільшої в Лондоні агенції. Поглянула на рештки нашого сніданку. Одягнена вона була, як завжди, бездоганно—в смарагдово-зелену сукню трохи нижче колін, поверху якої було накинуто темно-брунатне манто.

— Доброго ранку всім, — привіталась вона. — Сподіваюсь. я не завадила вам? Можна мені увійти?

Навіщо було питати, коли вона вже увійшла? Локвуд підхопився:

— Звичайно, звичайно. Будь ласка!

— Я тільки на хвилинку... не треба вставати. Я не хочу турбувати вас. Пробачте, я не сама... — панна Фіттес показала на стрункого молодого добродія з кучерявим волоссям і підстриженими вусиками, який стояв позаду неї. На ньому був вишуканий твідовий костюм, з-під якого визирала рапіра, що висіла на поясі. — Ви, здається, вже знайомі? Це сер Руперт Ґейл. давній приятель родини Фіттес.

— Так... ми знайомі. Пробачте за безлад, — відповів Локвуд. — Може, нам краще перейти до вітальні?

Панна Фіттес усміхнулась:

— Ні. ні. Мені цікаво подивитись на місце, де триває основна робота вашої невеличкої агенції. Бачу, що ви саме снідали... О, скатертина з начерками! — вона нахилилась, щоб розгледіти її краще. — Оригінально, чудово... і нічого не зрозуміти...

Локвуд тим часом уже приніс для неї стілець.

— Пробачте. Ці кривульки малює Джордж, коли міркує про духів. Сідайте, будь ласка, мадам. Сер Руперт, може, ви сядете на мій стілець?

— Ні. дякую. Я краще постою, — сер Руперт Ґейл став біля вікна, притулився до мийки й заклав ногу за ногу.

Поява сера Руперта в нашому домі нікого з нас не потішила. Ми знали його як відомого шахрая й багатого колекціонера заборонених артефактів. Усі наші останні зустрічі з ним були щедро приправлені погрозами й ненавистю. Та ще меншою радістю, правду кажучи, був для нас візит Пене-лопи Фіттес.

Ця відома на всю країну жінка сиділа в нашій кухні, на нашому стільці, і всміхалась нам. Стілець, який вона зайняла, був дешевий, розкладний, з опіками від ектоплазми — вони з’явились там унаслідок одного з Джорджевих експериментів. Проте зараз цей стілець дуже прикрашала елегантна, довгонога леді в смарагдовій сукні, на якій вигравало сонячне проміння. Поводилась панна Фіттес напрочуд легко — на відміну від нас, що розгублено стояли або сиділи, не промовляючи ні слова. Найбільше збентежився Кіпс — він забився за наполовину відчинені кухонні двері, намагаючись зробити так, щоб його не було видно.

Локвуд оговтався першим:

— Чаю, мадам? Чайник тільки-но закипів.

— Дякую, Ентоні. Залюбки вип’ю чашечку.

Нарешті всі необхідні церемонії було виконано. Панна Фіттес ще раз озирнулась — тільки не мимохідь, як минулого разу, а уважно, зупиняючись на кожній подробиці: рештках сніданку на столі, торбинах із сіллю та залізними стружками в кутку, дверях, що вели в садок, малі Англії на стіні.