Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Це для Люсі все буде гаразд, — провадив Джордж, байдуже дивлячись крізь окуляри. — Вона в нас вільнонаймана, звикла вже до наглядачів. А ми — незалежна агенція.

— Авжеж, незалежна, — охоче підтвердив Локвуд. — А тепер до роботи, час іде. Ти щойно побував в архіві, Джордже. Що тобі вдалося з’ясувати про цей будинок № 7 на вулиці Ліз?

— Дещо вдалося, — Джордж дістав з торбини картонну теку. — Історія не дуже давня, про неї багато писали в газетах, проте всіх подробиць мені довідатись не пощастило. Як і казав Барнс, багато що було засекречено. Надто вже моторошні були факти. Але не хвилюйтесь, того, що я з’ясував, буде достатньо, щоб потішити вас. — Він озирнувся, шукаючи офіціанта, й запитав: —А ми вже що-небудь замовили? Щось я зголоднів.

— Зараз нам принесуть чай, — відповіла ГЬллі. — І кекси. З їжею, гадаю, краще зачекати, бо розмова в нас буде не дуже приємна.

— ГКі-м... — Джордж поправив окуляри і розкрив теку. — Твоя правда, та я зараз усе одно залюбки впорався б із парочкою сосисок... Отже, слідство в справі людожера з Ілінґа відбувалось тридцять років тому. Підсудним, як ви знаєте, був Соломон Ґапі, що мешкав сам-один у звичайнісінькому будинку на звичайнісінькій вулиці. Він мав п’ятдесят два роки й працював інженером на заводі електроніки. За кілька років до злочину його звільнили, й він заробляв на прожиток ремонтом годинників та радіоприймачів, а замовлення одержував і відправляв поштою. З дому він майже не виходив, хіба що до найближчої крамнички на Ілінґ-ГЬй-стріт. Коли полісмени вдерлись до будинку, вони знайшли там купу розібраних годинників та приймачів... — Джордж понуро всміхнувся. — Згодом з'ясувалось, що його цікавили не тільки механічні нутрощі.

— Джордже! — вхопилася за горло ГЬллі.

— Пробач, пробач... — він погортав папери в теці. — Загалом це історія про здоровенного маніяка-людожера. З такими, як Галі, краще не жартувати.

Локвуд затарабанив пальцями по столу:

— Стривай-но! Чому⁷ ти сказав «здоровенного»? Що ти мав на увазі? Пенелопа Фіттес згадувала, що під час арешту його ледве скрутили шестеро полісменів. То він справді був такий здоровий і дужий?

Джордж кивнув:

— Так. Здоровенний, дужий і високий. Футів із шість заввишки й нівроку⁷ гладкий. Мав на вазі, за поліційними зведеннями. триста п’ятдесят фунтів. І пузатий, і кремезний водночас. Усі джерела відзначають, що сама його постать наганяла страх. На суді він майже нічого не говорив, лише похмуро зирив на всіх із-під своєї нечесаної гриви. А часом зупиняв свій погляд на кому-небудь із публіки й дивився так, ніби хотів його зжерти за вечерею. Багато жінок не витримували цього погляду й тікали із зали суду. А до шибениці його вели вдвічі більше охоронців, ніж звичайно: до того ж він так їх перелякав, що їм довелося заплатити подвійну суму грошей.

— Щось не дуже віриться, — зауважив Локвуд. — В’язнична охорона — хлопці міцні, вміють дати лад усяким клієнтам. Гаразд, а тепер покажи нам цього красунчика.

Джордж дістав з теки одну-єдину фотокартку:

— Це все, що мені вдалося відшукати. Поліція відмовилася друкувати фотографії Ґапі й засекретила їх «заради загального добра» — не знаю вже, що вони мали тут на увазі. Цей єдиний знімок, який мені пощастило знайти, зробив один фотограф-аматор того дня, коли Ґапі доправили до суду для оголошення вироку. Якість поганенька, та в цілому враження скласти можна.

Джордж поклав фотокартку на стіл. Ми з Локвудом та Гол-лі схилились над нею. Знімок був чорно-білий, збільшений і надрукований на фотокопіювальній машині. Як і попередив Джордж, він справді вийшов поганенький — розмитий і зернистий. Спереду на ньому можна було розгледіти полісмена; другий полісмен ледь виднів удалині, скраю. А між ними ступав здоровенний товстелезний чолов’яга з нерозбірливими рисами обличчя. Плечі — похилі, ручища — незграбно вивернуті: зрозуміло, що їх прикуто каиданками до рук полісменів, які ведуть злочинця. Голова — теж похила, ніби він щойно виліз із поліційного фургона. Загалом його постать була розпухла, неоковирна, моторошна — хоч як на неї дивись. Більша частина обличчя Ґапі зоставалась у тіні, видно було лише важке чоло й широкий рот. Невідомо з якої причини я навіть раділа, що знімок вийшов такий невиразний.

— Гкразд, — мовив нарешті Локвуд, коли ми роздивились фотокартку як слід. — Тепер ми принаймні знаємо, який він був.

— Здоровило, — зауважила я.

— Для нього навіть спорудили особливу шибеницю, — пояснив Джордж. —Таку, щоб витримала його вагу. Тут. до речі, є ще одна подробиця. Вранці на місці кари був присутній священник: закон вимагає, щоб злочинець перед смертю мав змогу покаятись. Коли Ґапі вже стояв з мотузком на шиї, він покликав того священника до себе й щось прошепотів йому. Хтозна, що то було таке, але священник з переляку аж знепритомнів. А коли кат натискав важіль, що відкриває в підлозі люк, Ґапі посміхався.

Кілька хвилин ми мовчали. Потім я запитала:

— А може, все це дурні балачки про ката й священника? Що в тебе ще є, Джордже?