Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Дещо є. тільки про це поговорімо не зараз. Краще тоді, коли ми опинимось у будинку Ґапі й захищатимемось від його привида.

—Люсі каже правду. — втрутився Локвуд. — Довкола таких чолов’яг, як Ґапі. завжди снуються плітки. Тільки подумай. Джордже: здоровило, товстун, та ще й людожер! Здається, нам пора вже перепочити.

Тут він мав цілковиту рацію. Ми зручніше вмостились на своїх стільцях, підбадьорюючи одне одного широкими, впевненими усмішками. Аж тут і офіціантка з лавандовим віночком на голові принесла нам чай з кексами.

— Гкразд. Джордже, — мовив Локвуд, коли ми попоїли як слід. — Таксі вже скоро приїде. Розповідай, що тобі ще вдалося дізнатись про цей будинок. Таких речей ліпше не відкладати.

—Ядещо довідався про жертву Ґапі, —пояснив Джордж. — Такий собі пан Данн. що жив за кілька дворів від Ґапі. Самотній. лагідний, товариський. Охоче допомагав сусідам, навіть ходив до крамниці для старих і хворих. Мабуть, помітив, що пан Ґапі з будинку № 7 нечасто виходить надвір і надумав його відвідати. Увечері, коли сталось убивство, хтось помітив. як він прямував до будинку Ґапі з тим самим тортом у руці. Після того пана Данна більше ніхто не бачив. Сусіди засвідчили, що він пропав, і поліція розпочала розшук. Навідалися, зрозуміло, й до Ґапі: той відповів, що пан Данн справді заходив до нього того вечора, та невдовзі пішов, сказавши, що має ще одну призначену зустріч. Із ким саме й де саме, він не повідомив. Поліція допитувала Ґапі зранку — він саме готував собі сніданок, і полісмени відчували, що з кухні лине запах смаженого м’яса.

— От гидота, — не витримала я, а ГЬллі Манро зморщила носа.

— Авжеж, — підтвердив Джордж. — Полісмени пішли, та через кілька днів повернулись, коли отримали повідомлення від сусідів, що з вікон будинку Ґапі валить дим. Димар у нього був геть забитий кіптем, а сам Ґапі тим часом намагався спалити щось у каміні. Виявилось, що то одяг Данна. Знайшли й багато інших доказів, та на громадських слуханнях у суді вирішили про них не розповідати.

— Яка страшна історія, — промовила Голлі, заправляючи за вухо пасмо волосся. — А де саме було скоєно вбивство?

Джордж дістав з теки ще один аркуш і розгорнув його перед нами. То був план будинку Ґапі — двох поверхів і підвалу. Збоку також був гараж. Перед будинком — газон, позаду — садок. На плані червоним олівцем було написано, для чого слугує кожна з кімнат.

— Справжнє місце вбивства невідоме,—пояснив Джордж. — Сліди злочину залишились майже в усіх кімнатах.

— Майже в усіх кімнатах? — поглянула я на нього. — Як це так?

— Я про рештки пана Данна. Бризки крові й мозку.

— Цікаво було б подивитися самим, — зауважила я.

— От і подивимось, — підтвердив Локвуд. — Будинок, на щастя, невеличкий. Учотирьох ми легко обшукаємо його за одну ніч. Тільки ось що непокоїть мене... Ми ж не знаємо, чий саме привид там з’явився. А може, це привид не Ґапі, а Данна? Його ж там убили!

— Можливо, — погодився Джордж. — Поки не знайдеться Джерело, нам про це не довідатись.

— Сподіваюсь,

що це все-таки Данн, — обізвалася Голлі, і я кивнула. Правду кажучи, я не дуже полюбляю зустрічатись із привидами вбитих, та, як на мене, то краще вже Данн, ніж отой мамула з фотографії — хай навіть і мертвий. Інші теж закивали.

Локвуд витяг гаманець, поклав на столик гроші за чай і сказав:

— Що ж, настав час це з’ясувати.

Усупереч нашим найкращим сподіванням, ми дісталися до будинку людожера з Ілінґа аж надвечір. Ми просто забули, що перед комендантською годиною на околицях і в передмістях дорожній рух зовсім не такий, як у центрі Лондона. Сюди поспішає багато автомобілів — та ще й через ремонт дороги в Чізвіку довелося зробити добрячого гака. Одне слово, коли наше таксі нарешті дотрюхикало до Ілінґа, його вулицями вже поспішали додому останні перехожі, а захисні ліхтарі на стовпах поволі розжеврювались. Сонце підійшло до самісінького обрію, а небо над нашими головами затягли чорні, схожі на розламану плитку шоколаду хмари, між якими проглядалися сині з жовтавим відтінком клаптики неба. Відчувалось. що от-от має задощити.

Невідомо, чи знав наш водій про похмуру репутацію вулиці Ліз, та за нашими рапірами й багажем відразу зрозумів, хто ми такі. Ми висіли з машини разом з усіма своїми ланцюгами й торбинами і останні сто ярдів до моторошного будинку № 7 подолали пішки.

Зазвичай люди помилково вважають, ніби місце, де стався злочин, неодмінно мусить мати похмурий і лиховісний вигляд: якщо це будинок, то він зиритиме на вас порожніми вікнами, двері в ньому обов’язково рипітимуть, а з-за покривлених стін лунатиме підозрілий шурхіт. Проте будинки, як і люди, можуть ховати якнайчорніші задуми й справи за веселенькими світлими стінами. Таким був і будинок № 7 на вулиці Ліз — цілком собі порядний і доглянутий зовні.