Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Еге ж, не зрадієш, коли тебе цмокне старезна відьма з перерізаним горлом, — погодився череп. — А вона, до речі, ще не найгірша з наших клієнтів. Пам’ятаєш того Косто-грома в Далвічі? Як він стогнав: «Віддайте мою шкіру! Віддайте мою шкіру!» Ти ще потім упустила його! Пригадай!— Череп захихотів, але тут-таки несподівано замовк. — Ой, зачекай, ти ж цього не робитимеш? Люсі, Люсі... Це ніколи добром не закінчується!

Почасти він, звичайно ж, мав рацію. Одним з моїх Талантів, поряд із Зором (чудовим) і Слухом (кращим, ніж у будь-кого з моїх знайомих агентів), був Дотик — до того ж вельми химерний, що часом не давав мені нічогісінько (або дуже мало), а часом — аж надто багато. За останні місяці цей Талант у мене значно поліпшився, тож я спробувала застосувати його й зараз. Я простягла руку до дзеркала й торкнулась однієї з його друзок. Потім заплющила очі й зосередилась на минулому—на тому, що відбувалось у цій кімнаті за давніх-давен.

Як це раз по раз траплялось останнім часом, мене огорнули звуки, а потім — примарні образи... Жіночий плач ущух, змінившись тріскотінням дров у каміні. Стоячи із заплющеними очима, я побачила цю саму кімнату, проте цього разу повну подробиць і барв — ніби живе тіло, воскресле з висохлого кістяка. В каміні весело заграв вогонь, полиці наповнилися склянками, горщиками й книжками в шкіряних палітурках. На столі з’явилися жмутки трав, а разом з ними й інші, моторошніші речі.

Біля каміна стояла леді з довгим чорним волоссям: полум’я вигравало червоними блискітками на п білій сукні, мережива на рукавах якої ледь помітно ворушились у потоках теплого повітря. Леді робила щось із тонким широким каменем на стінці каміна й заклякла, коли я позирнула на неї. Вона обернулась і поглянула на мене так люто, що я позадкувала, вдарилась плечем об стіну — й відразу опинилась у нинішньому часі, в темній холодній шкаралупі колишньої кімнати.

— Марнуєш свій коштовний час, — зауважив череп.

Я протерла очі. Для мене все це видиво промайнуло за одну хвилину. А насправді?

— Скільки мене не було? — запитала я.

— Якби я міг, я б за цей час цілу газету прочитав... Ти знайшла що-небудь?

— Можливо, — я спрямувала ліхтарик на чорний отвір каміна. Трохи вище, під шаром бруду, я помітила той самий широкий тонкий камінь.

«У МЕНЕ ЩЕ Є...» — пригадались мені слова привида Емми Марчмент.

Ця дорога їй річ іще тут.

Я зняла з пояса ломик. Два кроки — і я була вже біля того самого каменя. Застромила в щілину ломик, намагаючись підважити камінь. Зрозуміло, що стояти спиною до зарослої павутинням кімнати з привидом — річ не найрозумніша, проте вибору в мене не було. Щілини круг каменя були забиті порохом та кіптем, через те він не піддавався. От якби я була сильніша! І якби зі мною була справжня команда! Тоді хтось стояв би за моєю спиною, охороняючи мене й спостерігаючи за кімнатою. На жаль, про таку розкіш я могла хіба що мріяти.

— Ну, мерщій! Такий камінець навіть миші під силу!

— Я намагаюсь...

— Я охоче допоміг би тобі, якби в мене були руки... Ну, давай, героїне, напружуй м'язи!

У відповідь я тихенько вилаялась. Нарешті мені пощастило підважити камінь ломиком, проте жіночий плач після цього залунав ще дужче, а далі почулись ніби кроки по друзках скла. Я озирнулась. Павутиння в кімнаті вкрилось памороззю.

— Вона наближається, — мовила я. — Краще порадь мені що-небудь, а не кепкуй.

— О, скільки завгодно! Щиро кажучи, Люсі, становище скрутне. Тож ось тобі порада: звільни мене, і я витягну тебе з цієї халепи.

— Поза всяким сумнівом... Ні, я майже впоралася сама. Ти краще просто пильнуй і доповідай.

— Ти хочеш, щоб я попередив тебе, коли вона підійде впритул?

— Ні! Раніше!

— Коли її пальчики зімкнуться на твоїй шийці?

— Ні! Просто скажи мені, коли вона з’явиться в кімнаті.

— Пізно. Вона вже тут.

Про це я вже знала й сама. Як і завжди під час появи при-вида, волосся на моїй голові стало дибки. Однією рукою я взяла з пояса люстерко й спрямувала його собі за спину. Хоч у кімнаті було темно, на поверхні люстерка замерехтіло бліде примарне світло. Воно було холодне, зеленкувате й линуло від тонкої, мов жердина, постаті, що поволі підпливала крізь темряву до мене.