Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Де ти була, Карлайл?! У нас тут небезпечний привид Другого Типу, й пан Фарнебі...

—.. .наказав нам триматися разом!—перервав його Тед. — Ми мусимо бути єдиною міцною командою! Не сперечайся зі мною, Люсі. І не відходь від інших. Ти повинна слухатися тільки мене. Я щойно сказав: або ми негайно йдемо до пана Фарнебі з рапортом, або...

— Або, — тепер уже я перервала його, — ми нарешті закінчимо свою роботу.

Нахилившись, я закрила свій рюкзак. Мої нинішні колеги нічого не знали про череп, тож я воліла, щоб так залишалось надалі. Потім я підвелась, поклала руку на ефес рапіри й вибухнула довжелезною промовою:

— Послухайте! Немає жодного сенсу марнувати час на переговори з наглядачем... чи то пак, керівником. Він — доросла людина, він нічим не допоможе нам! Треба діяти з власної ініціативи. Я знайшла місце, де може ховатися Джерело. Привид зник за стіною — отам, біля бюро в дальньому кутку. Наскільки я пригадую, в давніх звітах про це вбивство йдеться, що Емма Марчмент сховалась від свого чоловіка в таємній кімнаті.

Вдершись до будинку, варта відшукала Емму саме в тій кімнаті — вона лежала мертва серед своїх горщиків та казанків із зіллям. Звідси я роблю висновок, що таємна кімната — десь поряд, за стіною. Приєднуйтесь до мене, і закінчуймо цю справу. Гкразд?

— Ти не наш керівник, — заперечив Дейв.

— Зате я знаю, що нам треба робити. Хіба цього замало?

Запала мовчанка. Тінине обличчя, як завжди, було байдуже, а Тед підняв руку й повторював:

— Але ж пан Фарнебі вимагає...

Мені вкрай важко було втриматись, та за останні місяці я навчилась тамувати свій гнів. Надто вже багато я зустрічала таких агентів — ледачих, недолугих чи просто боязкуватих. Усі вони однаково вислужувались перед керівниками й не вміли діяти так, як належить справжній команді.

— Ось що я пропоную, — сказала я. — Двері таємної кімнати десь тут, біля цього бюро. Один з нас шукає цю кімнату, знаходить її й проникає всередину. Решта охороняють його, спостерігаючи за люстерками й тримаючи напоготові соляні бомби та рапіри — на випадок, якщо привид викидатиме якісь коники. Далі знаходимо Джерело, знешкоджуємо його — і з привидом покінчено. Це все станеться раніше, ніж пан Фарнебі наполовину спорожнить свою баклагу. Хто піде зі мною?

Кімната мовчала. Тіна кліпала своїми вицвілими віями. Тед тарабанив пальцями по руків’ю своєї рапіри. Дейв стояв, утупившись у підлогу.

— Ви спроможні на це! —умовляла я.—Ви чудова команда!

— Та невже?— зашепотів череп. — Це не команда, а купка невдах-шмаркачів! Хіба ти не бачиш? Примарна пастка— завелика честь для них!

Я ніяк не зреагувала на ці слова. Усміхаючись, я наполягала на своєму. Мої невдахи нічого не відповідали — проте й не сперечались, і з цього я зрозуміла, що перемога за мною.

Після п’яти хвилин приготувань ми взялися до роботи. Відсунули вбік письмові столи, щоб звільнити для себе простір. Виклали на підлозі півколо із залізних ланцюгів, відгородивши ними куток, де стояло бюро. Всередині цього півкола поставили три увімкнені ліхтарі, спрямувавши їхнє світло до стіни. Я ступила в півколо з прив’язаним до пояса люстерком, з рапірою в руці, готова до пошуків таємної кімнати. Троє моїх колег стали за межами півкола, з люстерками в руках — так, щоб бачити в них увесь куток, у якому я помітила ГЬстю. Я лише раз озирнулась на них — щоб переконатись, що я в безпеці. Поки що в усіх трьох люстерках було видно лише мене. І більше нікого.

— Чудово, — мовила я, щоб підбадьорити команду. — Ви всі молодці. Я розпочинаю пошуки, а ви стежте за своїми люстерками.

— Дивуюсь твоїй довірливості, — зауважив з рюкзака череп. — Ці бовдури ледве ногами совають, а ти доручаєш їм свою безпеку. Я б на таке не наважився.

— Нічого, вони все зроблять як слід, — відповіла я так тихо, щоб ніхто не почув, і освітила ліхтарем обшиту темними панелями стіну. Що ж відчиняє таємні двері? Важіль? Кнопка? А може, просто натиснути рукою на дошку — й двері піднімуться на противазі? До речі, вони зачинені вже багато років. Може, їх уже замурували? Тоді доведеться проламуватись... Я повернула ліхтар і освітила стіну під іншим кутом. Тепер одна панель стіни здалась мені блискучішою за інші. Я спробувала натиснути на неї. Нічого не сталось.

Тобто зовні нічого не сталось. А внутрішнім слухом я вловила тихий тріск — ніби десь наступили на друзки скла.

Цю жінку зарізали уламком дзеркала... Зі страху мені звело черево, проте я незворушним голосом запитала:

— Щось видно в люстерках?

І ще раз натиснула на панель.

— Ні, все гаразд. Усе чисто, — стривожено відповів Дейв.

— Тут стає холодно, — зауважив Тед. — Температура падає дуже швидко.

— Дякую, — я й сама відчувала холод. Дерев’яні панелі здавались на дотик уже геть промерзлими. Я вдарила по стіні пальцями, вкритими холодним потом, — і цього разу панель поворухнулась.

Знову хруснуло скло.