Майстер і Маргарита

- Чи ж ти, прокураторе, сам віриш у те, що оце кажеш? Ні, не віриш! Не мир, не мир приніс нам спокуситель народу в Єршалаїм, і ти, вершнику, це чудово розумієш. Ти хотів його випустити для того, щоб він люд збаламутив, над вірою поглумивсь і підвів народ під римські мечі! Але я, первосвященик іудейський, доки житиму, не дам у наругу звіру їй обороню народ! Ти чуєш, Пілате? - І тут Каїфа грізно підніс руку: - Прислухайся, прокураторе!

Каїфа змовк, і прокуратор почув знову неначе гул моря, що надпливало до самісіньких мурів саду Ірода Великого. Цей гул надходив знизу до ніг і до обличчя прокураторові. А за спиною в нього, там, у затиллях палацу, чулися тривожні сигнали сурм, тяжкий хряскіт сотень ніг, брязкіт заліза, і прокуратор усвідомив, що римська піхота вже вирушає за його наказом, прямуючи на страшний для бунтівників та різунів передсмертний парад.

- Ти чуєш, прокураторе? - тихо повторив первосвященик. - Невже ти скажеш мені, що все це, - тут він підніс обидві руки, і темний каптур упав з голови Каїфи, - спричинив мізерний драпіжник Вар-равван?

Прокуратор витер зап’ястям руки мокре холодне чоло, подивився на землю, потім, примружившись, у небо, побачив, що розпечена куля майже над самою його головою, а тінь Каїфи зовсім збіглася біля лев’ячого хвоста, і сказав тихо і байдужно:

- Йдеться до полудня. Ми захопилися розмовою, а треба завершувати справу.

У вишуканих виразах перепросивши первосвященика, він запропонував йому посидіти на лаві в тіні магнолії та почекати, поки він викличе інших осіб, потрібних для останньої короткої наради, і віддасть ще один наказ перед стратою.

Каїфа ґречно вклонився, приклавши руку до серця, і залишивсь у саду, а Пілат повернувся на балкон. Там секретареві, який очікував на нього, він звелів запросити в сад легата легіону, трибуна когорти, а також двох членів Синедріону і начальника храмової охорони, які ждали виклику на нижній терасі саду в круглій альтанці з водограєм. До цього Пілат додав, що і він зараз вийде у сад, а сам подався всередину палацу.

Поки секретар збирав радців, прокуратор у захищеній від сонця темними завісами кімнаті відбув побачення з кимось невідомим, обличчя якого було напівприкрите каптуром, хоч у кімнаті сонячне проміння і не могло йому дозоляти. Побачення це було надзвичайно коротким. Прокуратор тихо сказав чоловікові кілька слів, після чого той подався собі геть, а Пілат через колонаду пройшов у сад.

Там у присутності всіх, кого хотів бачити, прокуратор урочисто й стримано ознаймив, що затверджує смертний вирок Ієшуа Га-Ноцрі, і офіційно звідався у членів Синедріону, кого із злочинців вони воліють лишити при житті. Діставши відповідь, що це Вар-равван, прокуратор сказав:

- То й гаразд, - та звелів секретареві тут-таки. записати це до протоколу, стис у руці пряжку, що її підняв секретар з піску, і врочисто промовив: - Пора!

Усі присутні рушили вниз широкими мармуровими сходами поміж трояндовими стінами, що точили запаморочливий аромат, опускаючись усе нижче й нижче до палацового муру, до брами, що виводила на великий, рівно вибрукуваний майдан, з протилежного краю якого видніли колони та статуї єршалаїмського гіподрому.

Тільки-но гурт вийшов з саду на майдан і піднявся на просторий кам’яний поміст, що панував над майданом, Пілат, розгледівшись крізь примружені повіки, визначився в довкіллі. Той простір, який він щойно перетяв від палацового муру до помосту, був безлюдний, але перед собою Пілат уже не побачив майдану - його поглинула юрба. Вона затопила б і поміст і той звільнений простір, якби не стримували її три лави себастійських вояків лівобіч Пілата і вояків ітурейської допоміжної когорти - правобіч.

Отож Пілат зійшов на поміст, несвідомо затискуючи в кулаці непотрібну пряжку і приплющуючи очі. Мружився прокуратор не тому, що сонце палило йому очі, ні! Він не хотів чогось бачити купку засуджених, що їх, він чудово це знав, зараз-таки слідом за ними виводять на поміст.

Щойно білий плащ із багряним підбоєм з’явивсь угорі на кам’яній брилі над крайкою людського моря, невидющому Пілатові вдарила у вуха звукова хвиля: “Га-а-а...” Вона почалася негучно, зародившись десь удалині біля гіподрому, потім зробилася громохкою і, потривавши декілька секунд, стала спадати. “Побачили мене”, - подумав прокуратор. Хвиля не спала до найнижчого рівня і раптом почала знову наростати і, гойдаючись, піднеслася вище першої, і на другій хвилі, як на морському валу скипає піна, скипіли посвисти та окремі чутні крізь ревище жіночі зойки. “Це їх вивели на поміст, - подумав Пілат, - а зойки від того, що зачавили кількох жінок, коли стовписько подалося вперед”.

Він перечікував, знаючи, що жодна сила не змусить замовкнути натовп, доки він не видихне всього, що нагромадилось у нього всередині, та не притишиться сам.

А коли та мить настала, прокуратор викинув угору правицю, і останній шум здуло з юрби.

Тоді Пілат набрав, скільки зміг, гарячого повітря у груди й закричав, і зірваний голос його понесло понад тисячами голів:

- Іменем кесаря імператора!..