Макуха або штрихи до політичного портрета "Блоку Юлії Тимошенко"

Нагадаю: 1 вересня 2005 р. не без участі тодішнього Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко було влаштовано небачену акцію - спробу силового захоплення Нікопольського феросплавного заводу. Внаслідок брутальних дій здійнявся грандіозний скандал; над Ю. Тимошенко нависла загроза відставки.

Саме у ці дні, коли правоохоронні органи за дорученням Президента щойно приступили до з'ясування причин конфлікту у Нікополі, спочатку помічник прем'єра М. Бродський, а потім його сподвижники О. Зінченко і М. Томенко, які входили до кола найближчих друзів В. Ющенка, влаштували супроти діючого Президента гучні скандали. Вони висунули звинувачення у корупції так званому «оточенню президента». Згодом жодне скандальне слово із численних звинувачень М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка не було підтверджене нічим і ніким, у тому числі і провокаторами. Але справу було зроблено - близьких до В. Ющенка людей обплювали, єдність в рядах Президента похитнули, Україну знеславили. Тепер скандалісти О. Зінченко і М. Томенко на чільних місцях у БЮТ; за пророблену роботу Ю. Тимошенко їм дуже вдячна - сама хвалилася про це у пресі. Про М. Бродського - окрема мова.

За абсолютно ідентичною схемою весною 2008 р. діяв Ю. Луценко. Його скандальні заяви вийшли напередодні і в дні влаштованої БЮТ провокації супроти Президента у стінах Верховної Ради та алогічного блокування роботи українського парламенту. Скандали, влаштовані Ю. Луценком у 2008 році, як і скандали М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка у 2005 р., виконували одне і те ж завдання - відвернути увагу від справжнього провокатора, яким в обох випадках (у 2005-му і 2008 рр.) безумовно виступала Ю. Тимошенко, і переключити увагу суспільства на Президента та ще й перекласти на нього відповідальність. Дивовижно, проте їм це вдалося й цього разу. Тепер слід сподіватися, що безумовні заслуги особисто перед Ю. Тимошенко дадуть достатньо підстав для поповнення «монолітних» рядів БЮТ такою колоритною особою, як Ю. Луценко. Тому розглянемо і цього нового сателіта жінки з косою.

2. Амбітні наміри

В інтерв'ю виданню «Главред» Юрій Луценко похвалився: «У країні є чотири кандидати, сказав я Вікторові Андрійовичу. Мене запитали, хто четвертий». - «Ви?» - перепитав журналіст. - «Ну, я не буду вам уточнювати, я не настільки амбітний». Хоча Ю. Луценко і заявив, що він не амбітний, але ці якості з нього пруть із усіх боків. Для прикладу можна взяти хоча б початок книги Андрія Кокотюхи «Юрій Луценко. Польовий командир» (Харків, Фоліо, 2007). Ось як починається це видання: «Мені 42 роки, а після того, як ти станеш президентом, вище йти нікуди. Я б не хотів, як Кравчук, поливати троянди та намагатися розповідати казки своїм виборцям у 50», - сказав Юрій Луценко в інтерв'ю газеті «Без цензури» 1 лютого 2007 року. Ось так, чоловік ще навіть не став кандидатом у президенти, а вже переймається, чим буде займатися, коли закінчиться другий термін його повноважень на посту глави держави! Цікавий хід думок. Однак виникає запитання: чи, бува, не затісно двом претендентам на президентське крісло в одній бютівській команді? І якщо ні, то невже кавалер не поступиться дамі? Зрештою, у Ю. Луценка тепер і вибір відсутній - крім великих амбіцій, за його плечима нічого достойного нема. Це засвідчує увесь його життєвий шлях, головні віхи якого ми коротенько викладемо нижче.

3. Штрихи до біографії

Народився Ю. Луценко в 1964 р. у сім'ї партійного функціонера радянських часів. Його батько Віталій Іванович Луценко з 1966 р. працював на керівних посадах у КПРС - другим і першим секретарем Рівненського міськкому КПУ, а з 1986-го по 1991 р. - другим і першим секретарем Рівненського обкому КПУ. Після відміни рішення про заборону КПУ батько обирався секретарем ЦК КПУ; за списком цієї політичної сили у 1998 р. він був обраний народним депутатом України. Так що треба думати, Юрій Луценко виховувався у традиційному комуністичному дусі, і це не могло на ньому не позначитися.

Закінчивши у 1989 р. навчання у Львівському політехнічному інституті, Ю. Луценко отримав посаду начальника цеху військового заводу у Рівному, директором якого був Роман Василишин. Після того, як Р. Василишина у 1994 р. призначили головою Рівненської облдержадміністрації, своїм заступником він взяв молодого Ю. Луценка… Так Юрій Віталійович без жодного адміністративного досвіду опинився на високій обласній посаді і сидів у кабінеті, де раніше працював батько. Взагалі-то батько відіграв значну роль у поступі по владній драбині сина. Як згадував колишній Голова Верховної Ради України Олександр Мороз, батько Юрія особисто просив його взяти шефство над сином. «У мене були хороші стосунки з його батьком, - говорив О. Мороз. - За кілька місяців до відходу з життя він зайшов до мене і попросив: мовляв, знаєте, в Юри такий характер, візьміть над ним шефство» [173]. Це було у 1999 р. Саме після цієї розмови О. Мороз і взяв Юру до себе на посаду помічника-консультанта народного депутата України.