Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Тоді пильнуй, як це робиться, Дуг, очей не спускай. Лікті отак, кисті отак! А ножиці мають промовляти! Клієнти це люблять. Так ніби ти робиш удвоє більше, ніж насправді. Клац-клац, хлопче, клац-клац!.. Я навчився цього від французів. О, ті французи! Вони пурхають-навколо крісла навшпиньки, і їхні гострісінькі ножиці щебечуть і легенько дзьобають волосся, щебечуть і дзьобають, ти тільки послухай, Дуг!

- Ох ти ж! - мовив я, поводячи головою за його ліктем, захоплений тим щебетанням і дзьобанням, та раптом завмер: із гарячої літньої далини вітер доніс якийсь наче стогін, сумовитий і бентежливий. - Онде, знову той поїзд. І щось у поїзді.

- Полудневий поїзд тут не зупиняється.

- Але ж я щось таке відчуваю...

- Я от-от загрузну у волоссі, Дуг.

Я підмів волосся.

Після тривалої мовчанки я озвався знов:

- Мені б хотілося змінити собі ім’я.

Містер Вінескі зітхнув. Геть сонний клієнт не подавав ознак життя.

- Що це з тобою сьогодні, хлопче?

- Та не зі мною. Ім’я в мене нікуди не годиться. Ви тільки послухайте: Дуг. - Я наголосив: - Дуг!

- Ну, не музика, звісно.

- Наче скажений собака гавкає. - І тут-таки я похопився. - Ти, Пес, не ображайся, це не про тебе.

Містер Вінескі позирнув на поріг.

- Йому до всього цього начебто байдужісінько.

- Дуг! Це ж просто казна-що. Ні, сьогодні ж до вечора приберу собі нове ім’я.

Містер Вінескі замислився.

- Юлій - на честь Цезаря? Александр - Македонський?

- Хай там що, однаково. Допоможіть мені, містере Вінескі, гаразд? Придумайте якесь ім’я...

Раптом Пес сів на порозі. Я упустив на підлогу щітку.

Десь там, серед усипаних гарячим шлаком пристанційних колій, важко відсапуючись, ревучи вогнедишною горлянкою, з навальним брязкотом і ще пекельнішим, ніж літнє пекло надворі, подихом залізного нутра, до станції наближався поїзд.

- Під’їжджає!

- Проїжджає, - сказав містер Вінескі.

- Ні, таки спиняється!

Тепер уже містер Вінескі мало не упустив свої ножиці.

- Дурниці. Той полудневий поїзд тут тільки пригальмовує.

Ми почули, як поїзд зупинився.

- Скільки чоловік виходить із поїзда, га, Пес?

Пес гавкнув один раз.

Містер Вінескі ніяково переступив з ноги на ногу.

- Вивантажують пошту.

- Ні... то чоловік! Ступає легко. Багаж при ньому невеликий. Простує до нашого будинку. Б’юсь об заклад, то новий пожилець до бабусі. І він займе порожню кімнату поряд з вашою, містере Вінескі! Правда ж, Пес?

Пес гавкнув.

- Цей собака став надто балакучий, - пробурчав містер Вінескі.

- Я збігаю подивлюся, містере Вінескі. Можна?

Далекий звук ходи завмер десь на гарячих безгомінних вулицях.

Містер Вінескі здригнувся.

- То, мабуть, по мою душу. - А тоді додав, майже сумовито: - Гаразд, іди, Дуг.

- Я вже не Дуг.

- Ну, як там тебе звати... Біжи подивися... а тоді приходь розкажи, хай і найгірше...

- Он, дякую, містере Вінескі, дякую!

І я побіг. Пес за мною. Вулицею, провулком, задвірками-аж поки пірнули в буйну папороть біля бабусиного будинку.

- Лежи тихо, - прошепотів я. - Наближається Велика Подія, хоч би що воно там було!

А вулицею, садовою доріжкою і, нарешті, східцями веранди вже простував жвавою ходою той чоловік - грайливо помахуючи ціпком, із старомодним саквояжем у руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовковистими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграйкою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.

На веранді, серед вазонів герані, поруч з лавою-гойдалкою на іржавих ланцюгах, незнайомець обернувся і обвів поглядом Грінтаун.

Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перукарні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його недругом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудуючи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову черкав і промокав - то була тоненька жінка, схожа на ув’язнену в тій норі велику самотню мишу. їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом...

Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім сліпучого розжареного неба, промовив:

- Добридень, хлопче. Добридень, песику.

Ми із Псом підвелися з папороті.

- Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось?

Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаючи там відповіді.

- В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А колись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам’ять, мав незрівнянне щастя бути собакою. Але... - Він легенько стукнув ціпком по картонній табличці з написом “Кімнати з харчуванням”, пришпиленій до поруччя веранди. - Ця вивіска правдива, хлопче?

- Найкращі кімнати в цілому кварталі.

- А ліжка?

- З такими м’якими матрацами, що спиш як на сьомому небі.

- А товариство за столом?

- Говірке, але не надміру.

- А їжа?

- Вранці - гарячі млинці, опівдні - пиріг з персиками, на вечерю - фруктовий торт!

Незнайомець вдихнув і видихнув повітря - так, наче нюхнув усієї тієї смакоти.