Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

А що ж містер Вінескі?

Якось так вийшло, що я перестав ходити до його перукарні, геть забув і про таємничий червоно-білий стовпчик, що витикався начеб нізвідки й вкручувався в нікуди, і про купи волосся, які, мов у казці, росли самі собою на білій кахляній підлозі...

А тим часом містер Вінескі мусив щовечора повертатися додому й сідати за один стіл із тим патлатим писакою, якому дазно слід було підстригтись, і той підводився й дякував господові за се, за те, за інше, а містер Вінескі не почував ніякої вдячності, бо там сидів і я, дивлячись на містера Діккенса, так, наче я був Пес, а він - сам Бог, аж поки одного вечора...

- Чи не пора казати молитву? - спитала бабуся.

- Містер Вінескі ще надворі, мається, - відповів дідусь.

- Мається? - Я винувато позирнув за вікно.

- Атож, мається, інакше й не скажеш. Я бачив, як він стусонув ногою трояндовий кущ, потім папороть біля веранди. Хотів був стусонути й яблуню, але передумав. Бог створив її надто твердою. А онде щойно розтоптав кульбабу. Ой лишенько, вже йде - наче Мойсей через море гніву.

Грюкнули двері. Містер Вінескі став на чолі столу.

- Сьогодні я казатиму молитву! - І люто блимнув на містера Діккенса.

- А чого ж, - озвалась бабуся. - Кажіть. Будь ласка.

Містер Вінескі міцно заплющив очі й почав своє руйнівне моління:

- Господи наш, що послав мені гарний червень і аж ніяк не гарний липень, допоможи мені якось прожитії наступний серпень. Господи наш, увільни мене від заколотів черні на вулицях Лондона й Парижа, що гримлять у моїй кімнаті вечорами й ранками і що їх головними призвідцями є хлопець-сновида, чоловік з неймовірним ім’ям та собака, який і собі гавкає слідом за всім тим набродом. Дай мені сили втриматися від крику, що так і рветься з моїх грудей: “Дурисвіт! Злодій! Дурень! Комедіант!” Убережи мене від спокуси податися бігом до начальника поліції, чимдуж волаючи всю дорогу, що чоловік, з ким ми ділимо наш скромний хліб щоденний, - це вочевидь не хто інший, як Рудий Джо Пайк із Вілкісборо, шахрай і фальшивомонетник, котрого розшукує поліція, чи, може, Білл Хаммер із Хорнбілла, штат Арканзас, що його мають засадити до в’язниці за злісне хуліганство й дрібні крадіжки в Оскалузі.

Господи наш, оборони невинних дітлахів цього світу від жорстоких пазурів тих, хто замислив ужити на зло їхню довірливість. І допоможи мені, господи, спокійно І! шанобливо сказати присутній тут дамі таке: якщо той, хто називає себе Чарлзом Діккенсом, завтра ж не виїде звідси полудневим поїздом до Генгепу, Крайсвіту чи Тартару, я уподібнюся славетній Далілі й без жалю обстрижу цього чорного лиходія![54]

Я прошу в тебе, господи, не ласки до ницого грішника, а лише справедливої кари зловмисникові.

Усі, що згодні зі мною, хай скажуть “Амінь”.

Він сів і штрикнув виделкою картоплину.

На довгу хвилю всі за столом заклякли.

А тоді містер Діккенс, заплющивши очі, простогнав:

- О-о-о-о-о-о!..

І цей протяглий стогін, крик, зойк, сповнений глибокого болісного розпачу, пролунав, наче далекий гудок поїзда того дня, коли новий пожилець приїхав до нашого містечка.

- Містере Діккенс... - мовив я. Але запізно.

Він уже встав із-за столу і, мов сліпий, заточуючись, хапаючись за меблі, за стіни, за одвірок, вийшов у передпокій, а тоді навпомацки побрався сходами нагору.

- О-о-о-о-о-о!..

То був крик людини, що зірвалася з високої скелі й падає у прірву вічності.

А ми чекали, немовби сподіваючись почути, як він упаде на дно.

Високо нагорі, на самій вершині будинку, грюкнули двері його кімнати.

Моя душа перевернулась і вмерла.

- Чарлі... - прошепотів я. - Бідолашний Чарлі...

Пізніше того вечора завив Пес.

А завив він тому, що почув отой схожий на його виття приглушений стогін з кімнати нагорі, під самим дахом.

- Святий боже, - мовив я. - Треба кликати слюсаря. Геть усе потекло.

На тротуарі перед будинком з’явився містер Вінескі, пройшов, не бачачи нічого просто себе, і зник з очей.

- Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу. - Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.

- Містере Вінескі! - гукнув я.

Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.

- От халепа, почуваю себе так, наче програв битву, - сказав я.

- Ні, Дуг... пробач, Піп... - заперечив дідусь, сідаючи на східець поруч мене. - Просто ти посеред битви поміняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він повівся негідно.

- Це містер Вінескі? Та я... я ладен зненавидіти його!

Дідусь тихо попахкував люлькою.

- Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяжко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.

- Ми ж не в церкві, дідусю.

- Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафори? Гаразд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім’ї, тільки оту свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб у нього був ще хтось у світі, хоч він цього, може, й не усвідомлює.