Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Уранці я прокинувся зовсім розбитий і, мабуть, дуже блідий, бо мати помітила це й сказала:

- Якщо до понеділка не одужаєш, матимеш справу з лікарем!

Була субота. День, коли можна кричати скільки хочеш і тебе не спинить сріблястий учительський дзвіночок; коли в довгій темній залі кінотеатру “Еліт” мигтять на білястому екрані безбарвні велетенські тіні; коли діти - це просто собі діти, а не істоти, що ростуть і розвиваються.

Я не бачив ніде ні душі. Зранку, коли я мав би простувати з товаришами понад колією Північнобережної залізниці, де на безконечних рівнобіжних смугах металу закипає гаряче сонце, я протинявся без діла на вулиці, не знаючи, куди себе подіти. А коли зрештою вже далеко за полудень забрів у яр, там нікого не було: всі дітлахи подалися до центру міста й тепер сиділи на денному сеансі в кіно, смокчучи лимонні льодяники.

Яр лежав такий безлюдний і здавався таким незайманим, прадавнім і зеленим, що мені аж трохи моторошно стало. Ще ніколи я не бачив його таким завмерлим. З дерев непорушне звисали ліани дикого винограду, на на дні текла по камінню вода, десь нагорі щебетали пташки.

Ховаючись за кущами, спиняючись і знов рушаючи далі, я спустився нашою потаємною стежкою вниз.

Коли я підійшов до містка, то побачив, що з протилежного боку назустріч мені простує Кларіс Меллін. Вона поверталася додому з центру міста, несучи під пахвою кілька невеличких пакунків. Ми зніяковіло привіталися.

- Що ти тут робиш? - спитала вона.

- Та так, гуляю, - відказав я.

- Сам-один?

- Еге ж. Усі хлопці в кіно.

Вона повагалась, а тоді запитала:

- Можна, я погуляю з тобою?

- А чого ж, - сказав я. - Ходімо.

Ми пішли яром. Він гудів, мов величезна динамо-машина. А все довкола наче заціпеніло, не в змозі й ледь ворухнутися. Лише тоненькі рожеві бабки носилися сюди-туди, наражаючись на хвилі гарячого повітря й зависаючи над блискотливим потічком.

Ми ступали стежкою поряд, і час від часу рука Кларіс зачіпала мою. Я чув вологий теплий дух яру і незнайомий м’який запах Кларіс.

Так ми підійшли до місця, де нашу стежку перетинала інша.

- Торік ми збудували отам хатину на дереві, - показав я.

- Де? - Кларіс підступила майже впритул до мене, щоб побачити, куди я показую. - Я не бачу.

- Он на тому дереві, - мовив я, загнувшись, і показав знову.

А вона спокійнісінько обняла мене рукою. Я так здивувався й сторопів, що мало не скрикнув. І тоді її тремтливі уста поцілували мене, але вже й мої руки звелись обняти її, і все в мені здригнулося від безгучного крику.

Мов зелений вибух, розляглася тиша. Тільки дзюрчала вода в струмку. А мені аж дух забило.

Я знав, що це кінець. Я пропав. Від цієї хвилини буде все: дотики, їда, уроки мови, алгебри й логіки, рух і почуття, поцілунки і обійми - справжній вир життя, що підхопив мене й засмоктував у свою глибочінь. Я знав, що гину без вороття, і не шкодував про це. А втім, ні, таки шкодував, і сміявся, і плакав водночас, і не міг вдіяти нічого іншого, як обіймати її, кохати її, безоглядно й відчайдушне, всім своїм збуреним єством.

Я міг би й далі вести свою війну проти матері й батька, проти школи, проти їди, проти книжної мудрості, але не мав сили опиратися цій солодкій отруті на моїх губах, цьому теплу в мене під руками, цьому незнаному запаху в ніздрях.

- Кларіс, Кларіс... - плакав я, обіймаючи її, і дивився через її плече невидющим поглядом, і шепотів їй на вухо: - Кларіс!..

ВИНЯТКОВО ДОСКОНАЛЕ ВБИВСТВО

Думка про вбивство так цілковито захопила мене, була така неймовірно зваблива, що й у дорозі через усю Америку я ніяк не міг прийти до тями.

Ця думка, не знати чому, сяйнула мені в голові на мій сорок восьмий день народження. Чому саме на сорок восьмий, а не на тридцятий чи сороковий - цього я сказати не можу. Мабуть, то були добрі літа, і я проплив крізь них, не помічаючи ні часу, ні годинників, ні сивини, що поступово сріблила мої скроні, ні поважного вигляду знаменитості, якого я набував з роками...

Так чи так, а на свій сорок восьмий день народження, коли я лежав уночі в ліжку поряд з дружиною, а в інших кімнатах нашого будинку серед тиші й місячного світла спали мої діти, я раптом подумав:

“Зараз же встану, поїду і вб’ю Раффа Андерхілла”.

“Рафа Андерхілла! - заволав мій внутрішній голос. - Бога ради, та хто він такий? Убити його через тридцять шість років! За що?”

“За що? - подумки відказав я. - А за те, що він кривдив мене, коли мені було дванадцять...”

Десь за годину, почувши в кімнаті шерех, прокинулась дружина.

- Дуг! - озвалася вона. - Що це ти там робиш?

- Збираюся в дорогу, - відповів я. - їду.

- А-а, - мовила дружина, повернулася на другий бік і знову заснула.

- Усім зайняти місця! Рушаємо! - розлігся над платформою голос провідника.

Поїзд шарпнувся й брязнув буферами.

- Бувай! - гукнув я, скочивши на приступку.

- Хоч колись полетів би літаком! - гукнула до мене дружина.