Меч Арея

По хвилі двоє кремезних і ще досить молодих русявців з рудими й геть однаковими довгими бородами вклонилися Гатилові до землі. Один з них, певно, сол, щось мовив, і Гатило тільки тоді здогадався, що не покликав перекладача.

— Костана сюди! — гукнув він у прочинені двері. Й коли ябедник увійшов, кивнув до гота, щоб казав свої віншування. Той самий рудобородий почав заповіщатися:

— Герцог фон Дітліб! — і вдарив себе п'ястуком у груди. Тоді вдарив товариша по плечі й сказав: — Райтер Отокар Бітерольф. Христом богом конунг візіготів Теодорік Рудобородий шле братові своєму зичення довгих літ і двадесять жеребців скакової породи.

Гатило мимоволі засміявся на такі зичення й подумав, що всі готи, певно, рудобороді. Але то не мало стосунку до справи, й він заходився пильно слухати готських слів. А діждавшись кінця, кивнув можеві, що заглядав у двері, й щось шепнув йому на вухо, коли той підійшов. Між поволі видибав у сіни, а далі загуркотів чобітьми по мармурових сходинах.

Увечері слам було влаштовано пир, як і належить за руським локоном, бо сол завжди лишається слом, хоч би які вісті він приніс у пазусі. Пирувальники зібралися на відкритій терасі колишнього комітського дому, на колонах та під арками горіли яскраві римські смолоскипи, які майже не кіптюжили, за столом лилися вина й меди, їлись прості й вишукані страви, мовилися здоровиці. На городських же стінах також ні на мить не згасали вогні. Між визубнями кам'яних мурів полискували бронзові, залізні та скоряні шломи й різниці сторожі. Під стінами ж ізсередини городу та поза городом миготіли вогні руського стану й заливали непевним сяйвом усю долину до самого лісу на горі.

Місяця травного

У римському стані панувало напруження. Старий, увінчаний лаврами багатьох перемог воєвода Ецій знав, що настала його пора: або він здолає нарешті Аттілу, або ж Західня Римська імперія, зшита з багатьох клаптів і чужорідних тіл, перестане існувати. Третього рішення не було й вороття — теж. Під оружжя стало все здатне до бою ополчення римське, полки всіх підвладних і залежних язиків. Разом із військом імператора Валентинівна були войовничі готи, й се теж багато важило.

Головне полягало в тому, щоб не дати Аттілі з'єднатися з військами вандальського короля Гейза. Сполучені полки римлян і візіготів ударять спершу по головних силах Аттіли, що встиг захопити всю Північно-Східну Галлію. Тоді з тилу гунів припруть залізні тагми константинопольського імператора Маркіана, й якщо ласка Георгія Побідоносця та святого Димитрія Побідника буде на боці християн, культурній Європі судилось існувати й надалі: підвалини сторіччями будованої цивілізації лишаться непохитними во славу істинного бога римських та грецьких патриціїв. І тоді вже нічого не варто буде знищити, змолоти вандалів, які захопили споконвічні римські колонії в Європі й Африці, й повернути їх одвічним володарям.

Римські легіони суворим ладом просувалися трьома колонами. Ті, що були вже в Савої, ввібрали в себе розбиті залоги втрачених міст і фортець полунічних і поспішали на полуніч долиною Родани та Сони. Друге ополчення йшло слідом за ними з П'ємонту. Третя група легіонів, сформувавшись у Медіоланумі[22], побралась понад берегом Середземного моря на захід, щоб з'єднатися з головним осередком готського війська. Сими легіонами правив інший воєначальник римський — Літорій.

Головний воєвода вимагав рішучих і швидких дій від Літорія, й той не давав спочину ні пішакам, ні комонцям. Та коли долинами Тарну й Гаронни Літорій нарешті дістався готських Ландів на березі Біскайської затоки, ні конунга Теодоріка, ні його полків там не було. Літорій негайно розіслав меркуріїв шукати Теодорікове ополчення, та вони один за одним поверталися з нічим. Лише на десятий день приїхав ледве живий від утоми гонець, заморивши десятьох коней.

— Готи аж коло городу Тура на Луарі, — повідомив він.

— Що рече Теодорік? — нетерпляче спитав Літорій.

— До конунга мене не пустили, високий начальнику.

Отже, все відбувається так, як те й передбачив Літорій. Він ще раніше казав про се головному воєводі Ецієві: на готів сподівання малі. Ецій не послухав його, й Валентиніан підтримав головного воєначальника. Тепер побоювання справдилися.

— Що мовлять готи? — спитав він удруге, й гонець відповів:

— Мовлять, що не брались воювати з Аттілою, а тільки з вандалами Гейзерика, високий легате.

Й се теж можна було передбачити. Літорій наказав негайно слати гінця до Еція...

Ецій сам поїхав у стан конунга Теодоріка, й Теодорік сього разу не наваживсь ухилитись від розмови з головнокомандувачем римського полку. Та відповідь його була та сама.

— Нехай велеміжний воєвода не сердиться на мене, — сказав Теодорік, неспокійно посмикуючи край сивуватої рудої бороди, — але цілували смо ікону пресвятої Богородиці воювати з римлянами проти вандальського володаря Гейзерика. Про Аттілу не ходили смо роті, велеміжний і славний воєводо...