Меч Арея

Коли Дніпро скувала крига й усі річки довкола городу Києвого — й Хрещатик, і Либідь, і Глибочицю, й широкоплесу Почайну — вкутали глибокі сніги, а над засіками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свій пізній вирій до теплих степів над морем Руським, перший вельміж Борислав зі старим конюшим Войславом ішли з княжих воріт просто двору до хорому. Сніг сухо рипів у них під узятими в дорогі остроги чобітьми, мороз кусався й щипав їх за руки та обличчя, але вони йшли і йшли, повільно, неквапом і майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися їм на дорозі, здивовано рячились услід першим можам городу стольного, з воїнських і стаєнь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможі так урочо виступають рядком, убрані в своє найрозкішніше вбрання, — білі гуні, криті шовком і паволоками, торочені на рукавах і подолі бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячім околі, шапках і золотавими й сріблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, які виглядали з-під розстебнених гунь, і при дорогім оружжі.

Щось неодмінно мало статись, і двором услід за вельможами покотились неймовірні чутки.

На ґанку Борислав зупинився, відчинив дубові двері й ступив у сіни, за ним пішов і Войслав. Довгими сіньми лунко грюкали їхні ковані чоботи, й з бічних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адаміс у дубленій гуні з білим ковніром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пішли далі, до сходів, що з кінця сіней вели на повершя, й їхні кроки були так само лункі й таємничі. Тільки коло спочивальні великокняжої вони спинились і випустили чашницю Іладіку.

— Є він? — кивнув на двері Борислав.

— Є, — відповіла дівчина й страдницькими очима обійняла вельможів. — Сцо сте намислили, болярине?

Вона тримала поперед себе повнісінький, неторканий полумисок із пойнятою холодним смальцем свининою та три порожні мідяні братниці. Борислав одтрутив дівчину з-перед себе й рішуче ступив через поріг. Вони стали посеред спочивальні, вистеленій килимами й ряднами, з одним-єдиним ложем під супротивною стіною, невеликим хрестоногим столом із безліччу братниць і полумисків та довгим дубовим ослоном, що сягав попід обома вікнами від дверей до покуття.

— Великий княже! — незвично врочистим голосом продуднів Борислав Борич, і князь відгукнувся:

— Га?

Такого звертання він ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самій полотняній сорочці та бузинових ногавицях, босий і простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у їжакуватому, давно не голеному тім'ї, обличчя було теж неголене хто зна й відколи, очі в обрезклих зморшках дивилися на прибульців, мов крізь імлу, й усім своїм виглядом володар землі Руської швидше нагадував лісовика-смолича, ніж Великого князя.

Борислав добру сідмицю вже не бачив Гатила, і його окаянний вигляд змусив серце боляринове болісно стиснутись, але він узяв себе в руки й ще врочистішим голосом проказав:

— Рать сполчається на землю Руську, Великий княже!

— Га? — знову безтямно прорипів Гатило, бо до його свідомості не доходили Бориславові слова.

Велій болярин доказав:

— Рать многа: й чудь, і єм, і сум, і мурома з весами. Сідлай, княже, коня сивого та бери меч к опоясу.

Богдан Гатило ще якийсь час тупо дивився на Борислава й на старого конюшого, який стояв праворуч першого вельможа, тоді схилив голову між коліна й застиг. І тільки Борислав Борич бачив, що мед у братниці, яку міцно стискав Гатило, раз по раз брижиться тонкою хвилькою.

Гатило плакав.

Борислав повернувсь і тихо вийшов, і Войслав теж подався за ним, і більше того дня вони не ступили на поріг княжого хорому. Гатило засунувся зсередини й нікого не впускав у спочивальню, навіть усмерть перелякану чашницю Іладіку, яка кілька разів намагалася погодувати його. Попостовбичивши з годину під дверима, вона пішла до Адаміса, не знаючи, що сталось і що має статися відтепер.

Та раннього ранку, щойно над княжим двором сіли перші сутінки й Борислав із Войславом підійшли до хорому, Гатило вже стояв на високому порозі в короткій баранячій гуні під опояс, у смушевій шапці з чорного ягняти та в чоботях о високих халявах. Спина йому ще сутулилась, але ноги з ледь розведеними вбік підборами трималися міцно на закрижавілому порозі.

Він коротко рипнув голосом:

— Уходьте.

Й загримотів сіньми всередину. Вельможі подалися вслід йому, й серце в Борислава Борича радісно закалатало. Таки прокинувся князь, очуняв од хмільного чаду та липучої байдужості Гатило, очуняв-таки...

На десятий день, перед самими колядками, велике ополчення, зібране з окольних руських сіл і городів, побралося нескінченною вервою до Вишгорода й далі на полуніч, куди вів ще не добре вкочений Соляний шлях.

По трьох сідмицях сполчення дісталось Ільмень-озера, де вже літ тому тридцять почали селитися словіни, полишивши старі вітчини на Березині та верхів'ях Дніпра.